Після таких екзекуцій Глист залишався в спальні, м'яко походжаючи між рядами ліжок, поки дітвора не засинала. А потім тихенько присідав до котрогось. Лисеня чув шарудіння ковдри, сонне бурмотіння хлопця і владний заспокійливий шепіт Глиста. І далі якісь плямкаючі звуки. Останнім часом Глист примощувався все частіше і вибирав завжди інших. Лисеня також готувався до цього.
І не даремно. Якоїсь ночі він почув, як щось м'яко опустилося на табурет. А відтак, скрипнувши, подалися пружини ліжка. А з ними обірвалося і його серце. Уривчасте дихання і запах брудного волосся нависли над ним. Ковдра відгорнулася, і тремтяча рука посунула до нього. Але наткнулася на щось тверде. І відсахнулася, бо тої миті це «щось» вдарило по ній. То була палиця від старого віника. І Лисеня обіруч хряскав нею Глиста по голові, по шиї, по плечах. Продовжував бити навіть після того, як той зашпортався об табурет і впав…
— А ось тепер, миленький, «короїдки» тобі вже точно не уникнути, — бризкав слиною розпашілий директор.
Він мав рацію. І по-своєму він був утішений.
Наступного дня Лисеня посадили в загратовану машину. Поки оформляли папери, підійшов учитель Кук. З незвично сумовитою усмішкою. Простягнув через грати камінець і сказав:
— Це з Голгофи. Коли тобі буде зле, стискай камінець у руці і проси собі сили.
Камінець він згодом загубив. Бо не вірив у каміння. Та й не знав, що таке «Голгофа».
Білий портрет
День послань продовжувався. На мобільний надійшло повідомлення від Кості з Києва. «Детективник Влад розколовся. Через нього якийсь Барак пропонував людей для вилучення органів голландцю і швейцарцю. Ті поки що думають».
Прибіг захеканий Коля. Доповів, що фанерна будка буде готова завтра пополудні. Якщо Коля допомагатиме Олексові. Хлопець поклав на стіл полотняну торбинку:
— А це від баби Лізи.
Він розв'язав її. Там була пляшка з темною рідиною і складений аркуш з учнівського зошита.
— Пошта в цьому місті таки мусить збанкрутувати, — зронив він, розгортаючи листа.
«Милий Олександре. Дозвольте мені вас так називати. Даруйте, що звертаюся до вас заочно. Але в мене вдома розгром. Робота нуртує в три зміни. Майстри носяться зі мною, як із писанкою. Коли в молодості я читала свого улюбленого Бальзака, то заздрила чомусь тим, хто жив на мансардах. Відтепер я теж матиму свою мансарду. Так вони сказали, ваші підлеглі. Вони вас дуже поважають і навіть бояться. Хоча мені ви й не здалися суворим.
З дитинства мене вчили любити людей і допомагати їм. Усе життя я стараюся так робити в міру своїх сил. І ніколи не чекаю віддарунків. Але цей незмірний подарунок, який несподівано звалився на мене завдяки вам, я не знаю як оцінити, як сприйняти… Але ми ще про це поговоримо.
Коли смакували ваш торт, я зателефонувала Марті в Кленове. Вона сказала, що зустрілася в поліклініці зі старшою донькою Міші, про якого ви мене розпитували. Не знаю, чи це ще вас цікавить. Якщо так, Марта може вам дати її адресу.
Дорогий Олександре. Даруйте, що не знаю як вас по батькові… Бережіть себе. Осінь надворі. Укріпляйте імунітет, пийте мою настоянку на прополісі, ехінацеї, хроні та різних ягодах. Можна з чаєм.
Я мріяла про сина. Бог дав мені доньку, а потім забрав її. Я заздрю вашій матері, що має такого сина. Ліза».
Він відкрутив заткальце пляшки і булькнув з неї у своє горнятко. Очі затягло вологою паволокою. Він подумав, що тепер у нього очі — як у тієї лисиці, яка мовчазним поглядом просилася на волю. Але ж він на волі…
— Дядьку Сашо, — подав голос Коля. — Вам щось упало в око. Треба послинити ріжок хустки і протерти. Хочете, я зроблю?
— Не треба. Тебе чекає столяр. А ввечері, напевно, поїдеш за тортом.
— У вас день народження, дядьку Сашо?
— Щось таке, — розсіяно кинув він.
З монастиря над плесом Латориці котився бадьорий дзвін, що кликав на обідню. За ці дні він навчився на відстані розрізняти їх — монастирський і бундючне бомкання курантів ратуші. Після збирання яблук він уже двічі бродив під білими стінами монастиря. Двічі підходив до брами і, наче якийсь поганин чи невпокаяний грішник, вертався назад. Під розлогою липою ченця не було. В ранніх сутінках він дивився на освітлені вікна, намагаючись угадати його келію, обстановку в ній. А про нього не знав що й думати.
— Алло. Тітка Марта?
— Овва, я вже не пані… А ви — той пан, що моїм тортом гостить цілий світ?..