Выбрать главу

Але в житті так: як іде вгору, так піде і згори. Дала та імперія тріщину. Процес, як казав один відомий політик, пішов. Люди заговорили про свої вітчизни, нишком стали збиратися. Баники теж. Аж раптом розпорядження: Україні, Прибалтиці, Молдові, Білорусі грошей не давати. За один день можна було посивіти. На чоловіковій ощадкнижці лежало 164 тисячі рублів, на її — 159 тисяч. Це повний двір автомобілів. І — не давати!

Контора сипалася на очах. Ледве видерли відпускні. Мовляв, відпочинуть удома, перечекають поки все вляжеться… А процес не просто йшов, а мчався з прискоренням і пересіював усе на шляху, як драги. Росія стала чужою країною. Діти, що навчалися в технікумі, там залишилися. А їх ніхто не тримав. Через чотири роки перед ними письмово вибачилися, пояснили, що комбінат приватизовано, а нові господарі-акціонери єдине, що можуть зробити для ветеранів-передовиків, це виділити їм по 25 акцій. Українців, мовляв, уже не треба, роботи ведуть переважно японці. Їм це якось зручніше.

Коротше кажучи, як у тій пісні співається, тільки навиворіт: хто був ніким, той став ні з чим.

— Так ми шилом меду вхопили. З чим пішли, з тим прийшли, — м'яко всміхається Маруся. — Що тут голову попелом посипати? Знайшов — не радуйся, а загубив — не реви. На журу немає часу. Город, кози, кури… Картоплю з невісткою садимо у селі. Пенсію беремо. Хоч і мінімальна, та все ж гроші. Це наш золотий запас. Заслужили. Купили собі холодильник недавно в кредит. Доки тепло, миємось у казані під шопою, бо ванни немає. Веранду якось залатали, не тече на голову. З весни збираємося стіни побілити. Коби здоров'я… Може, пане, молочка вам козячого налити? Годину тому як здоїла.

— Ні, дякую.

— А нас воно держить. І мені на легені помічне, і чоловіка кріпить. Йому в голові весь час крутиться. Довго на ногах стояти не годен, посижкує з козами. А коли така погода, як зараз, то зовсім глухне.

— Я говорив до нього, то чув.

— По губах здогадується.

— У вас, крім дітей, ще якісь родичі є?

— Родина в нас нівроку. Нянько в селі живе. Невістка при ньому, разом і газдують. Слабушковатий уже, нога в коліні не згинається, але ще сторожить у винниці. Там, у селі, і брат Петро. На крані робив, а як жона вмерла, відтоді він з дітьми. Вона стекла кров'ю при родах, як наша мамка. Біда не сама ходить, а з дітками. Петро столики й табурети робить, з того й живуть. Ще маю брата монаха, в нашому монастирі служить. Кожної неділі видимося на службі. Одного брата дерево сокрушило в Комії. Ще один осів у Литві. Як поїхав туди дітваком за шифером, так і приженився там. Відрізаний кусень. А Павлик — художник. У Мукачеві біля замку живе. По світу їздить, малює. Ану, гляньте, як він нянька намалював. Як живий…

Маруся повела його до кімнати. У напівсутіні на стіні білів квадрат картини. Дід у білій сорочці, з білим йоржиком волосся сидів босоніж за грубим дерев'яним столом. Під лавицею походжали білі кури, а на столі біліли аркуші паперу.

— Що він пише? — здавлено запитав гість.

— Нянька попросили написати книгу про село. Бо він знає хмару всяких легенд і казок. Послухати мого нянька — то щось. Таких мудряків мало.

Він пильно вдивлявся в портрет. А жінка збоку уважно дивилася на нього.

— Я теж на нянька схожа. А хлопці наші в мамку пішли. Ану лишень хвилинку…

Вона дістала з шафи синій альбомчик, погортала і показала на стару світлину. Він глянув — і упізнав себе. Молоденький сержант дивився на нього його ж очима. Усміхався його ж губами, тільки без рубця.

— Коли ви зайшли, я аж здригнулася, — збуджено провадила жінка. — Ну, гадаю, чисто наш Миколка. Той, що монах…

Він хотів посміхнутись, але губи не подавалися. Неначе були не його, а пришиті, чужі… Віддав альбом і повернувся в сіни.

— На вибори підете, Маріє Михайлівно? — сухо запитав.

— Аякже, — пожвавилась жінка. — Ми все голосуємо зі старим. Недалеко тут, у школі.

Він розуміюче кивнув і рушив до виходу. Жінка проводжала його на вулицю. Старий стояв біля лавиці і запитально дивився на них великими сумними очима. Кози теж стояли, нашорошивши вуха.

— Пане, за кого ж нам голосувати? — сором'язливо запитала жінка, потираючи руки.

— За себе, — сказав він і пішов навпростець по столоченій козами траві.