Харизма осінньої хризантеми
До ночі він вештався берегом ріки. Хотів сповна надихатися днем, урівноважити розхристані думки, повернути собі знову звичний холодний спокій. Та марно. Повертатися в готель не хотілося…
В монастирі знову дзвонили, провіщаючи для когось нічні чування.
Латориця зносила вниз срібні габи дзвону, які, здавалося, коливали голівки хризантем біля прикутого до бетонної плити якоря, знайденого колись у намулі ріки. Мабуть, ще за чехів, коли ті шукали золото. Всі барви осені були емальовані в суцвіття цих пізніх квітів. Соковиті, тверді, аж рипучі, і вже прихоплені на кінчиках пелюстків нічною студінню. Щось радісне і водночас сумне випромінювали вони. Ці квіти, цей останній подарунок осені…
Корчма поряд називалася «Біля якоря». «Може, й мені тут кинути свій?» — запитав сам себе і увійшов у теплий пахучий зуск хмільної людської втіхи.
— Що вам налити? — одразу ж звернувся до нього червонолиций хлоп із-за шинквасу.
— Хеннесі. Розливу вісімдесятого року.
— З вісімдесятого тут тільки я, — щербато вишкірився той.
— Тоді чому ставиш дурні запитання? Наливай те, що іншим.
Бармен націдив йому стограмовий келишок горілки і окремо хлюпнув лимонаду. Він підійшов до темної знадвору вітрини і кивнув власному відображенню: «Ну, будь, Іване-Жане-Лисе-Олександре… Чи як там ще тебе. Будемо вважати, що день народження вдався. Хоча й без подарунків». Трьома ковтками вихилив чарку і повернувся в ніч.
Біля якоря він нахилився і зірвав найкрупнішу хризантему, намагаючись не дихати на неї алкоголем. І подався шукати потрібний будинок.
На четвертому поверсі він вибрав затоновані під горіх двері без номера і легенько постукав. Якби його запитали, яким чином він обрав у темному казенному під'їзді саме цю квартиру, він зізнався б, що не знає. І то була правда. Він цього не знав. Зате знали ніздрі, що, сторожко тремтячи, всотували через стіни складні чужі запахи, фільтруючи і вибираючи єдино потрібний.
— Хто? — запитали за дверима.
— Пан ніхто.
Ключ повернувся, і двері прочинилися на ланцюжку.
— Пан ніхто, який про всіх все знає, — сказала дівчина, тамуючи позіхання. Не видно було, щоб вона надто здивувалася. — Що трапилося?
— Трагедія. Я з'їв чарівне яблуко і став самотнім у цьому місті.
— Тоді поплачте і, може, сльози розтоплять крижинки у ваших очах.
— Трагедія номер два: я не вмію плакати.
— Це не найгірший діагноз, — сказала дівчина, впускаючи його до квартири. — До речі, в мене теж невтішна новина. Ваш букет на балконі склювали пташки.
— Я це підозрював. Ось вам заміна, — витягнув з-під поли хризантему. Знайшов її руку і поклав квітку на долоню.
В приміщенні було темно. Вона не понюхала квітку, як це роблять усі, а притулила її до голих грудей. І мрійно промовила:
— Харизма осінньої хризантеми.
— Харизма… Я чув це слово, та не знаю, що воно означає.
— Воно означає, що біля когось ти почуваєшся по-особливому. Насолоджуєшся його присутністю, дихаєш ним. Хочеться підкорятися йому.
Він намацав вимикач — і кімнату залило світло. Вона стояла босоніж у прозорих шовкових трусиках і жакеті на голе тіло. В тому ж жакеті він її бачив у сиротинці.
Він дивився на неї. Вона на нього.
— Гарна комбінація, — зронив нарешті. — Вам бракує тільки лілових туфельок.
Вона мовчки ступила вперед, проминула його і пішла в коридор. Через непритулені двері він бачив як вона, не нахиляючись, всуває ступню в лілову туфельку. За хвилину повернулася і знову стала посеред кімнати. І дивилася на нього не кліпаючи.
Тримаючи її за стан, він сповз навколішки, ліг на килим. Підібгав під себе ноги, як дитина, і притулився щокою до її кісточки. Ногою вона відчувала, як б'ється живинка на його скроні. За мить вона теж опустилася на коліна, відгорнула жакет і лягла на нього.
— Туфлі залиш, — почула благальний голос водночас із звуком роздертого шовку.
Скрипнула підлога, підбори зацокали об паркет. Він обхопив її гладенькі сідниці долонями-клешнями, втискаючи її в себе, розбухаючи всередині гарячою пульсуючою твердістю. Голова її то піднімалася, то опускалася, губи намагалися зловити його губу, повіку, мочку вуха. Присмоктувались на мить, губили і знову спрагло шукали. Зуби їх, зустрічаючись, цокали. Її ланцюжок холодив йому груди, його дихання обпікало їй шию. Клапті шовку прилипли до тіла, і стегна їхні злилися в єдиній дрожі. Коли вона завмерла, здригаючись, щоб прийняти його всього, він затулив їй рукою рота, аби не почули сусіди. І вибухнувши одне в одному, як дві гранати, вони розлетілися на осколки і відірвалися одне від одного…