Перехожих на вулиці майже не було. Лишень біля нічних генделиків блищали мокрі туші автомобілів. Побачивши свою будку, тихо зрадів, що нарешті сухо буде і йому. Озирнувся і легенько штовхнув її — вона покотилася мокрим тротуаром, порипуючи, як теліжка інваліда. Біля вітрини «Золота тигра» будка зупинилася. Він пройшовся туди-сюди — вулиця порожньо мокла під млявими ліхтарями.
З саквояжа добув ваговиту скриньку, увімкнув її і налаштував потрібні параметри. Тоді підніс її до одвірка, де за склом кліпало червонувате вічко сигналізації. Натиснув на кнопку «Control». Сканер загудів, завібрував у руці. Миготіли цифри й літери, тріщав електронний мозок, шукаючи потрібну комбінацію. Аж поки не засвітило на табло слово «Enter». Тоді він легенько натиснув «Delete». За дверима луснуло — і вогник згас.
Він повернувся до будки і шурхнув досередини. Задньої стінки на будці не було, саме тим боком будка притулялася прямо до крамниці. Неспішно натягнув рукавички і поверх кросівок прогумовані бахіли. Тоді видобув різак, склав його, приліпив присосками до вітрини і налаштував потрібний діаметр. Алмазне вістря заскрипіло по склу. Звук приглушувало жебоніння дощу в ринві. Якби хтось проходив мимо, то не зрозумів би, що це і де скрипить. Молотком обстукав прорізане коло і потягнув до себе. Воно не подалося. Знову різак хижо заскрипів, угризаючись в товстезне скло.
Нарешті скляний млинець подався і він проліз в отвір, як в ілюмінатор. Дістав флакон і пройшовся з ним уздовж вітрини, покриваючи скло сріблястим аерозолем. Тепер знадвору ніхто не міг бачити, що діється всередині — тільки власне відображення на склі.
Золото тигра спало в мерехтливому сяйві нічних смолоскипів. Втім, чи спить золото взагалі? Мабуть, ні вдень ні вночі не пригасає до нього людський інтерес. Як от зараз. У спорожнілий саквояж полетіли вишукані прикраси, масивні фігурки, різні коштовні брязкальця. Позолочені сувеніри, посуд та інший баласт він не чіпав.
Наповнивши саквояж, він увійшов до офісної кімнати. На вішалці висів чоловічий піджак, в кишені якого він знайшов носовика. «Це має влаштувати собачок». На крісло була накинута шкура уссурійського тигра. Він згріб її в оберемок і поніс до бокового загратованого віконця, що виходило в двір. Молотком розбив скло і увіпхав туди хутро.
Повернувшись до будки, вкинув у салон циліндричний пакунок з наведеним годинником. Такий же залишив у офісі. Поклав скло на місце, заліпив прозорим скотчем. Покинувши будку, заглянув у двір. У траву, під ноги, кинув позичений носовик. Відрізав пасмо тигрячої шерсті, підпалив, задув і поклав до пакетика. З кишені обережно дістав запальничку, до якої досі не торкався, і повернувся до входу в магазин. Опустив запальничку між ребрами металевої решітки для витирання ніг.
Облізлий пес терся об тротуарний смітник, боязко позираючи на нього. «Пробач, тигре, що поділився твоїм золотом із партією, — обізвався він до пса. — Партія — наш керманич», — згадав гасло, що висіло на стіні ленкімнати в їх колонії. І попхав будку на її попереднє місце.
Дощ ущух, і прогулянка на протилежний кінець міста не здавалася такою дошкульною. Саквояж він обачно заховав у покинутому каналізаційному колекторі біля моста. Взяв тільки сканер і півжменьки золота. Готель Барака, про який розповів Коля, він розшукав і огледів ще вчора. Перламутровий «Додж» стояв на звичному місці між альтанкою та водограєм. Він легко переплигнув через чавунний паркан і зачаївся в альтанці. Крізь дерев'яну решітку добре проглядався напівосвітлений хол. Там нікого не було. Сплять. Що їм ще робити о такій порі?
Навпочіпки підкрався до машини і увімкнув сканер. Ця сигналізація «зламалася» за п'ять секунд. Легенько відкрив багажник, відгорнув килимок і кинув під нього прихоплені прикраси. Відтак привідчинив дверцята і розсіяв по сидінню водія присмалену щетину тигра. «Ти, мабуть, любиш цього звіра — то нехай ним пахне тут». Зачинив авто і знову увімкнув сигналізацію.
«Ці просунуті молоді незабаром грабуватимуть, сидячи на диванах», — весело подумав, ховаючи пристрій.
Зітхнув полегшено і оглянувся довкола. Збоку кокетливо вигинала стан молода берізка. Важкі темні кетяги низько нахиляли гілки куща глоду. Олов'яним килимом, набравшись дощу, стелився газон. А позаду, на пагорбі, бовванів замок-фортеця з підсвітленим залізним орлом Турулом. Колись цей легендарний птах указав кочовим мадярським племенам із-за Уралу шлях на нову батьківщину. Привів їх сюди. Він розуміюче посміхнувся Турулові. Бо щось і нащось привело сюди і його.
Біля альпінарію дзюркотів декоративний водограйчик, і він умив після золота руки. І пішов назад, передчуваючи гарний сон. Єдине, що не радувало, — доведеться рано підводитись.