— Небесні дерева, — переклала саму себе. — Їх посіяли там птахи, які дають їм скупу поживу. А дощ і роса напувають їх. Коли зривається вітер, їм, напевно, здається, що вони літають. Але коріння не дає їм злетіти. Навіть там…
За живоплотом причаївся крихітний павільйончик з білими виносними столиками.
Кивнувши в той бік, він спитав:
— А учні Арістотеля мали перерви?
— Коли вони стомлювалися, то сідали десь біля джерела і провадили годинку запитань і відповідей.
Вони теж сіли, і вона замовила для них банош.
— Це наш делікатес, — пояснила. — А зараз питайте, що вас цікавить.
— Мене цікавить, чому ти носиш лілові туфлі?
— Шановний незнайомцю, а ви хіба не знаєте, що все робиться для когось. Я взула їх для вас. Вони ж вам подобаються. Жінка завжди відчуває, коли її помічають як жінку. Коли ви вперше побачили мене як жінку — це було під вечір у коридорі дитбудинку, — то зачаровано дивилися на мої туфлі. Інші зазвичай мене роздягають очима. А ви — роззували. Це було дивно, але мені сподобалося. Краще залишатися босоніж, аніж голяком під масними поглядами. Хоча ваш не такий. Ви оглянули мене знизу вгору і зупинилися на очах, а не на чомусь іншому. І поки піднімалися ваші очі, я теж росла в своїх очах. Неначе піднімалася навшпиньки, як дівчинка-підліток, що прагне швидко підрости. І взуває материні туфлі… Я теж крадькома брала її найкращі святочні лілові туфельки. Я завжди хотіла бути схожою на свою маму. Якби ви знали, якою вона була в молодості.
— Здогадуюся. Я бачив портрет на стіні.
— Вона сьогодні зателефонувала з Єрусалима. Приймає процедури, каже, що давно не почувала себе так добре. У світі ще існують дива… Але я не завершила про туфлі. Тоді я мріяла, що коли виросту, то теж матиму саме такі, як мамині. Котрі вона взувала на концерти. А потім забула про це. І ось навесні в Братиславі я побачила у вітрині лілові туфлі. Я не могла їх не купити. Сільвупле, месьє… Я задовольнила вашу цікавість?
— Цілком.
— А тепер запитання моє: чому ви усміхаєтесь тільки одним оком, а друге залишається сумним?
— Гм. Мабуть тому, що я наполовину оптиміст, а наполовину песиміст. У всякому разі так було досі. Але обіцяю, Синичко, що тобі я посміхатимусь повноцінно.
— По-болгарськи…
Цього разу зареготав він. Аж знітилася офіціантка, що принесла паруючу страву.
— Це давня їжа наших верховинців, — пояснила дівчина. — Вони ніколи не мали вдосталь хліба, колотили на вогні кукурудзяну крупу з водою. А при можливості присмачували її всім, що доброго було під рукою, — сметаною, сиром, яйцем. Ось і з'явився банош.
— Смачно, як у дитинстві. Щось подібне я їв у Дагестані.
— Взагалі, майже всі делікатеси з'явилися через бідність.
— Як уся техніка — від лінощів, — докинув він.
— Не смійтеся, це справді так. Візьмемо хоча б французів, їхні вівчарі, силуючись, уперше з'їли зіпсований, запліснявілий сир, який згодом назвали рокфором. Ваші болгари за відсутності м'яса пекли на ватрі овочі. Слов'яни, щоб риба не гнила, солили її і в'ялили. Ось вам і балик. Так само, щоб не псувались, скидали в діжки з ропою огірки, гриби, капусту. Тепер ми смакуємо соліннями. Або взяти угорців, які прибули сюди тисячу років тому. Вони мандрували верхи десятки верст щодня. Кусні грубої конятини клали під сідло — там вони просякали кінським потом, маринувалися. Відтак їх доварювали в казані з гіркими коренями й духмяними травами. Так з'явився гуляш-бограч.
— Ти ще згадай про делікатес китайських імператорів. Яйця, за відсутності холодильників, закопували в землю. І, бувало, що забували про них. Чим довше вони зберігались у землі, тим вишуканішими й дорожчими ставали — улюбленими ласощами.
— Нащо нам китайські яйця, коли маємо український борщ, який називають геніальним рецептом кулінарії. А це, власне, мішанина з усього, що росло під вікном господині, — буряк, капуста, морква, петрушка, цибуля, картопля, часник і пожовкле згіркле сало в коморі, яке ні на що більше не годилося.
— А де ж твій закарпатський патріотизм?
— Закарпатці виростають на квасолі з капустою. Смішно, але провідні дієтологи називають цю страву найбільш збалансованою і поживною. Хоча що тут смішного? У жмені квасолі міститься половина добової норми білка для людини. Без холестерину, на відміну від м'яса. А у квашеній капусті значно більше вітаміну С, ніж у лимоні. Пригадую, як тітка в селі готувала цю страву. Коли квасоля ставала м'якою, брала промиту квашену капусту і висипала в каструлю, варила, помішувала, доки капуста не стане м'якою. Додавала розсіл. Тоді відсувала горщик на край шпора, брала сковороду, наливала пахучої олії, кришила цибулю й смажила до коричневого кольору. Черпала варішку пшеничного борошна, висипала до цибулі і смажила далі, поки борошно не стане теж коричневим. Після того ранташ зливала в горщик. Запах було чути аж на вулицю. Квасоля з капустою залишалася смачною протягом тижня. Горщик із цією стравою завжди стояв у кухні на чільному місці… М'яса закарпатці, на відміну від сусідів-мадярів, їдять мало. М'ясоїди агресивніші, більш вольові, схильні до домінування. А городина, молоко і крупи налаштовують на мирний, споглядальний лад. Рослинна їжа прив'язує людину до землі. До своєї землі. Не те що тваринництво, воно схиляє до кочування, до загарбництва чужих територій. Яка їжа — такі люди.