— То які ви?
— Як голубці.
— Як хто?
— Це ще одна чисто наша, закарпатська, страва. Їх ще називають тут голубками. Банальна крупа хитро упакована в капустяний чи виноградний лист і складена в казані. Кожен самодостатній екземпляр, кожен із потаним умом. Ніби й усі разом, але кожен у «своїй хижці». А під твердим листом смиренна готовність до того, що хтось тебе легко з'їсть. Це таки наша страва.
— Цікаво, — підвівся він, — але сьогодні ми будемо робити все по-французьки. Аперитив буде в «Якорі», вино питимемо у «Вишневому саду» і завершимо десертом в «Едушо». Бо, як кажуть у Парижі, коли ти сидиш за столом, ти не старієш, — останню фразу сказав по-французьки.
Вона з подивом глянула на нього:
— Такі здібні учні мені ще не траплялися.
— Здібні учні здібні на все.
Потім вони прогулювалися парком із пораненими часом скульптурами. Інтелігентний дідок бігав доріжками, тікаючи від інфаркту. Інший пилкою нарізав собі сушняк на дрова. Під горіхом вовтузилися діти.
Цілий вечір стелився перед ними за цими завмерлими деревами, і вони не поспішали. Звільна вийшли до набережної і, зіпершись на поручні, дивилися на монастир, що накрохмалено білів у пречистій просині.
— Князь Федір Корятович з Подолії колись оселився тут, — розповідала дівчина. — Він залишився без спадку й батьківщини, прикипів серцем до цього рутенського краю. Світанками, коли Латорицю огортали савани туману, любив прогулюватися її берегами. І якось у хащі йому зустрівся «змій-драконт». Князь покликав на поміч святого Миколая і поборов змія. І звелів закласти наріжний камінь для Божої обителі на честь свого рятівника — Миколая. Така дійшла до нас легенда. А монастир стоїть.
Він обняв її ззаду і поцілував у шию. Дрібна дрож пробігла її тілом.
— Я спала з твоєю хризантемою, — сказала дівчина з легким зітханням.
— А ти мені снилася, — сказав він. — І я прокинувся від страху, що тебе немає поряд.
— Мабуть, тобі слід звернутися до отця Луки. Він читає молитви від страху.
— Я так і зроблю.
Обіймаючи її міцніше, він тулився лицем до її волосся, потилиці, глибоко вдихав теплий лоскітний аромат плоті, і це збурювало в ньому гостру радість.
— Що ти робиш? — тремтливо шепотіла вона.
— Дихаю тобою. Ти мій делікатес.
— Мені подобається це слово.
— Тобі подобається слово «делікатес»?
— Ні, мені подобається слово «мій», — сказала дівчина і повернулася до нього обличчям.
Вічний Жид
Вранці він набрав Єрусалим.
— Шолом, Юхвіде. Як маєшся, добрий, мудрий старче?
— О-о-хо-хо-хо. Невже Лисенятко?! Шолом, мій дорогий хлопчику. Не гнівайся, що я називаю тебе так. Бо ти назавжди залишився для мене Лисенятком. Яке, втім, легко може відкусити лапу левові…
— З левами я давно вже приятелюю. З такими левами, як ти, Юхвіде.
— Начуваний, начуваний. Поговір про тебе пронизує кордони. Я втішений. А ти, мабуть, хотів пересвідчитись, чи живе ще старий жид Юхвід.
— Ні, я знаю, що ти вічний жид. І мені потрібна твоя допомога.
— Моя? Не вірю. Ти розігруєш мене.
— Та ні, потрібно переміняти «рижйо» на тверді гроші. Що скажеш на це?
— Скажу, що ти поміняв смаки. Тобі ж ніколи не подобався той нікчемний метал…
— Я вірний своїй зневазі до нього. Це потрібно не мені, а близькій людині. То якою буде твоя позитивна відповідь?
— Я заздрю тобі. Ти маєш час на благодійництво.
— Мабуть, рано чи пізно кожному з нас доведеться знайти на це час.