— Кажуть, Бог грішників любить. О, як я його розумію в цьому випадку, — прошепотіла зі збитошними бісиками в очах і потягла його за шию до себе. Він хотів щось сказати, але вона затулила рот своїми вустами.
Після поцілунку він урочисто оголосив:
— У мене пропозиція. Давай день подяки завершимо вечором бажань.
— Загадувати можна будь-що? — запитала скоромовкою.
— Будь-що.
— Навіть нездійсненне?
— Всі бажання здійсненні, Синичко.
— Хіба? Нас цьому не вчили, месьє.
— Як це вчителька не знає такого простого?! Отже, загадуй своє перше бажання!
Вона почала щось уявно малювати пальцем у повітрі:
— Я бажаю… я бажаю ягоду мандрагори.
— А що це таке?
— Біблійна ягода. Ягода, якою причарувала юна виноградарка Суламітка богорівного царя Соломона. Вона подарувала йому намисто з мандрагори і прихилила його холодне, стомлене мудрою печаллю серце. І небо запалило в ньому вогонь, і спалахнуло між ним кохання, воістину царське кохання. Від якого сильніша тільки смерть. І вельможний правитель, видатний суддя, до якого за справедливістю з'їжджався весь народ, перемінився. Не бенкетував з послами та радниками, навіть не проголошував нових притч, які напам'ять заучував весь ізраїльський край. Лише сидів під оливою і віршував сороміцькі пісеньки, що їх горлали потім по корчмах блудниці:
— Ти так багато знаєш, Синичко. Але нічого, такій гарній дівчині можна це пробачити.
Він підвівся і взявся розпаковувати принесений пакет. Поклав на стіл рожеве артемівське шампанське, баночку ікри, кусень сьомги, мигдаль, фундук, чорний шоколад, тілесно ніжні плоди хурми і звичайний півлітровий слоїк з блискучими чорними ягодами. Вранці йому передав його Коля Щур від баби Лізи.
— Вуаля! — як кажуть твої французи. — Ягоди мандрагори з піднебесної гори Стой.
— Зачекай, — попросила вона і побігла на кухню. Повернулася з ложечкою в руці. Він обережно зачерпнув чорниць, щоб не поранити їх.
— Відкрий дзьобик, Синичко.
Вона стягнула ягоди губами. Тоді відібрала ложечку і зачерпнула для нього.
— Мій дід казав: якщо зорі — очі неба, то ягоди — очі землі. Він був військовим лікарем, дуже розумним чоловіком. І ягоду вважав найціннішою їжею.
Навперебій годували одне одного чорницями, поки банка не спорожніла. Насамкінець вона старанно облизала в його руці ложечку. Ложечка була срібною, старовинною, із зображенням птаха з розпростертими крилами.
— У тебе, Синичко, навіть на ложечках птахи.
— Це теж дідове. Все, що залишилося від колишньої розкоші. Кілька чайних ложечок, срібний підстаканник і люлька з бурштину. Улюблена дідова. — Вона зняла з книжкової полиці люльку і простягла йому.
Таємниче медове тепло сочилося через відполірований руками камінь. Люлька була витесана з суцільного янтарю у вигляді хвоста. А сама головка із срібла зображувала мавпу, що сидить і чухає голову-кришку. Йому доводилося бачити багато шляхетних речей, але ця була змайстрована з особливою філігранністю.
— Це єдина оригінальна копія люльки Чарльза Дарвіна, — пояснила вона. — Ану поглянь через неї на світло.
Він підніс люльку до лампи. У бурштині чорніла комаха.
— Послання з глибини віків, — мрійливо провадила вона. — Якось, у предковічні часи, комашка прилипла до згустка соснової живиці і застигла в ньому. А потім ця сосна впала в море. Дерево зігнило, а смолу омивали хвилі, шліфував пісок. Поки вона не затвердла на камінь.
— У твого діда теж неначе кам'яний профіль, — сказав він, розглядаючи портрет на стіні.
— Стійкий олов'яний солдатик…
— Що?
— Так він себе інколи називав. Дід любив сидіти на балконі під китайською трояндою. Завжди ретельно поголений і зачесаний, застебнутий на всі ґудзики, в начищених черевиках. Він сидів з люлькою і вдивлявся в нашу дачну гору. Поряд завжди стояла карафка з портвейном. Це знеболювало його прострілений живіт. Рана час від часу відкривалася, і він заглушував біль тютюном і портвейном. Але він ніколи не був п'яним. Від вина просто ставав мовчазним і холодно врочистим, як на своїх фронтових фотографіях. Дід закінчив війну полковником. Так-так, я не хто-небудь, я внучка полковника, кавалера чотирьох орденів… Його шпиталь розташовувався в Дрездені в якійсь розкішній резиденції. На бинти різали шовкові фіранки і скатертини. Під поранених стелили перські килими. Для анестезії носили з підвалу французькі коньяки і рейнські вина. Коли покидали Дрезден, кожен брав трофеїв, скільки міг понести, А в діда був фургон з похідною хірургією. В мішки з білизною запакував картини, гобелени, посуд, статуетки і колекцію люльок. Саме вона стала його пристрастю. Знаючи про це, оригінальні люльки йому надсилали бойові друзі з цілого Союзу. Один естонський дипломат приїздив подивитися на колекцію. Я бачила, як трусилися в нього від хвилювання руки… До речі, курити люльку набагато безпечніше, ніж сигарети.