Синичка змовкла. У кімнаті залягла густа тиша. Було чути, як бубнів телевізор за стіною в сусідів.
— До речі, вечір бажань не скінчився, — озвалася вона з напівсутіні. — Ваш хід, маестро.
— Знаєш, мої бажання дуже приземлені…
— Натякаєш на килим? — запитала вона, пустотливо мружачись.
— І на лілові туфлі… Хочеш випити шампанського, моя князівно?
Вона підвелася, закинула голову і двома великими пальцями підчепила бретельки сарафана. Тканина ковзнула тілом і лягла на підлогу.
— Я хочу пити тебе.
…Коли вони наситились одне одним і лежали, млосно розпластані на килимі, він сказав:
— Японці мудрі люди, що сплять на підлозі. У цьому щось є.
— І на меблях заощаджуєш, — усміхнулася вона, — і знаєш, що не впадеш із ліжка.
Нічний вітер розгойдував ліхтар за вікном, і в кімнаті ворушилися, немов великі кудлаті собаки, сині тіні. Час від часу він прокидався і щоразу міцно притискав її до себе. І тіла їх знову тісно зливалися, вгадуючи знайомі западини й горбочки, і тріпотіли в тривкому солодкому дрожі.
— Ти ненаситний… Ти невтомний, — шепотіла вона, покусуючи мочку його вуха.
— Стійкий олов'яний солдатик, — механічно відповідав він.
Коли вже сіріло за вікном, він знову виплив із дрімоти.
Вона сиділа, підібгавши ноги, і розглядала його. Тінь безсонної ночі лежала на її лиці.
— Ти весь у шрамах…
— Чому ти не спиш, Синичко?
— Бо мені шкода марнувати на це час, коли ти поряд. І я не хочу, щоб закінчувалася ніч бажань.
— І це бажання здійсненне, — сказав він і натягнув над ними ковдру, як шатро.
Гра в солдатики
— Здрастуй, Колуне.
— Доброго дня, босе.
— Від тебе жодних вістей. Коли Колун мовчить, говорить його пушка…
— Цього разу ні. Все залагоджується, тому й не хотів вас турбувати. Губернатор сказав, що це його проблема. Все, що не додадуть страховики, буде компенсовано. Це їхні місцеві війни, політичні замутки. Вибори ж на носі.
— І там вибори? Як ми любимо вибирати. Дарма, що не вміємо це робити.
— Самих паліїв ми накрили, босе.
— Ти от що, Колуне… відпусти їх з Богом.
— З Богом? Бачили б ви їх пики, босе. Відморожені дегенерати.
— Тим більше. Це ж піхота. Ти сам розумієш.
— Розумію. Але писки я їм начищу. Носи переламаю.
— Що з тобою вдієш? Колун і є колун.
— Як ви там, босе?
— Нудьгую. Через те й телефоную. Потрібна мені тінь. Знайди акуратного хлопця. З тих, що я сам готував. Буде тінню ходити за мною, страхувати. Але щоб я його не бачив і не чув. Досить того, що мені в спину дихають усі, кому не ліньки.
— Таке скажете. Щоб ви — і не чули, й не бачили… Але бійця дам путящого. Гуцул. Він до вас найближче, в Румунії. Підходить?
— Той чорнявий, з вусиками? Годиться.
— Увечері вже буде.
— Гаразд. Оселиться в готелі поруч. Зі мною — жодних контактів. За залізо братися в крайньому випадку. Чуєш, у крайньому?
— Чую. Що там за війна у вас, босе?
— Це не війна, Колуне. Це гра в солдатики…
Імпозантного меткого єврейчика Цезаря, який приїхав до Мукачева за вказівкою Юхвіда (самого Юхвіда!), здивували манси клієнта. На вигляд не мажор, цілком реальний перець, а фігури малює втемну. Товару на руках не має («В нього, мовляв, алергія на „рижйо“»), заникав десь у каналізаційному колодці. І він, Цезар, повинен його звідти дістати й оцінити. Якби не Юхвідові розклади, сказав би він цьому фраєру кілька веселих слів. А так — сопи в дві дірки і слухай єресь. З розрахунком — інший фортель. Гроші не йому принести, а якійсь бабці. Та ще й виставу розіграти. Текст сценарію й документи додаються. Ці провінціали навіть магазини бомблять із сантиментами. І йому тепер доведеться, як причучвереному, ламати комедію. Бо старий Юхвід, бач, попередив: усе залагодити так, як для його власного сина… «Синок» виглядає покладливим, але сам товар навіть не зважив, проби не зафіксував, камінці не описав. Свята простота…