— Ви так живописно розповідаєте, пане Алексе.
— Так розповідає мій приятель, місцевий письменник. Але стривайте, це ще не повний портрет Мукачева. Це місто контрастів. Рустикальна Ратуша тут сусідить із дворовими нужниками, Білий палац — з помийкою, храми — з корчмами, пам'ятники — з відкритими каналізаціями, цвинтарі — з дачами, заводи — з базарами, банкомати — з жебраками, лімузини — з теліжками. Тут ви побачите пам'ятник танку, який потолочив піввікову історію міста. А також пам'ятник чужим монахам, зате немає жодному із своїх. Є вулиці комісарів, партизанів і піонерів, але немає на них імен тих, котрі любовно зводили тут неповторну кам'яну сецесію, напували королів, царів і гетьманів духмяними винами, котрі навчили місцевий люд гендлювати і вирощувати найкращі в державі кукурудзу й овочі… Це місто відставних офіцерів і молоденьких черниць. Місто успішних бізнесменів і політиків з великої дороги. Місто геніальних художників без звань і поетів без книжок. Місто вуличних мудреців, футболістів, моржів, попів і революціонерів. Місто книгарень — їх тут найвищий відсоток на душу населення в державі. Зрештою, це місто — пестунчик королів, княгинь, генералів, прапорщиків і домоуправів. Найбільш віддалене від Києва і найбільш наближене до вашої Європи…
— З ваших слів, пане Алексе, в Мукачево можна закохатися. Але чи немає за таким захопленням жіночого сліду?
— Жінки тут теж особливі. Прочитаю вам, творчій душі, вірш, який я вчора почув на подвір'ї Білого палацу. Там тусуються художники й поети.
Але спустимося із хмар, пані Гелено. Як наші галерейні справи?
— Похвалюся. З міністерства культури навідувалися, взяли паспорт галереї для відзначення як кращої за підсумками року.
— Я завжди казав, що ви не тільки Єлена прекрасна, але й премудра.
— Спасибі. Стабільно продаються росіяни нової хвилі, серія старого Криму, росте інтерес до молодіжних інсталяцій.
— А закарпатці?
— Хто?
— Я тут оглянув місцевий арт-салон і мене зацікавили етюди Бокшая.
— Ну, Йосип Бокшай — це для серйозного поцінувала. Це високий, я б сказала, духовний академізм. До речі, ми маємо його солідне панорамне полотно. Називається «Ісус роздає хліб закарпатцям». Вас цікавить?
— Так, пані Гелено.
— Зараз гляну супровідний аркуш… Отже, куплена картина була в 1991 році у вашому Мукачеві. Звідти вивезена до Угорщини. Там її перекупив італієць. Відтак продав мистецькому фонду, від якого викупили ми. Зараз її номінальна вартість близько сімдесяти тисяч євро.
— Вам подобається вона?
— Такі роботи не можуть не подобатись. Я особисто торгувалася за неї на аукціоні.
— Знаєте що? Ця картина повинна повернутися в Мукачево.
— Як скажете, пане Алексе.
— Пані Гелено, ця картина висітиме в дуже гідному місці. Її бачитимуть тисячі людей, яким це особливо потрібно.
— Не треба нічого пояснювати. Вашим рішенням я довіряю абсолютно, — в голосі празької галерейниці дзвеніла холодна металева нотка.
— Пані Гелено, я знаю, як важко вам прощатися з гарними роботами. Але повірте, що в цьому випадку ваша бабуся Єлена дала б вам удячний цьомик…
— Звідки ви знаєте, як звали мою бабусю?
— Я тримаю в руках книгу «Енциклопедія Мукачева в іменах». Вашій бабці тут відведено півтори сторінки. Вона відкрила в Мукачеві першу безкоштовну студію музичної грамоти для русинських дітей. Тут і фото є. У вас, пані Гелено, такий же високий лоб і такий же задерикуватий носик.
— Годі, пане Алексе. Бо я зараз розплачуся, і мій настрій справді відповідатиме класичній празькій сльоті…
Конфіденційно