— Краще поєднувати їх. Тому замовимо мерло.
— Звичайно. Істина ж у вині, казали мудреці.
— Ті мудреці були п'яницями, — усмішливо зауважив письменник.
— Як би там не було, а мені бракувало і вас, і мерло.
— А мені бракує матеріалів з перших уст. Тому я й виліз на світ Божий зі свого ашрану. Отже, як ви познайомилися з Тата?
Про Тата він чув і раніше. Але побачив його вперше у Владимирській «критці». Еге, тут сиділи достойники. І його сюди вкинули, обчуханого етапом і невдалою втечею. Це була четверта його втеча і перша — невдала. Він скористався замішанням після того, як у теплушці підрізали Пупа. Він знав, що поїзд зупинять і штрафний вагон вишикують на задвірках якогось полустанку. Так і було. Шоблу вели вздовж пакгаузів. Праворуч стояла колона машин. Він і стрибнув під одну. А потім одним махом кинув тіло через борт і… влип у рідкий бетонний розчин. Ніхто це й не засік.
Машини рушили, і він бачив крізь щілину борту, як братву шикують на «ломку». І тут на вибоїнах розчин почало хилитати — тверда рухлива маса накрила його. Він вистромляв голову на поверхню, хапав ротом повітря, але бетон оглушував знову, забивав ніздрі і виїдав очі. Ноги і руки налилися свинцем, він захлинався глевким розчином, трощив зубами камінці. Раптом його вдарило головою об борт, і, втрачаючи свідомість, устиг пошкрябати рукою у віконце водія…
Тоді його зняли з етапу і доправили у Владимирку. Йому тут світила одиночка, але на той час він уже не боявся самотності. І солодко вдихнув плісняву камінної тиші. Тут можна було відпочити від товкотнечі, козлячого смороду немитих тіл і завчених тупих жартиків табірної тлі.
Після кількаденного перепочинку він ліниво «розколовся» слідаку і був виведений на прогулянку в дворик. Молодь гигикала попід стінами, щоб не зачепити чинних пасажирів, що вільготно проходжалися. А під бляшаним козирком сидів на поліні старий у білосніжній майці. Ні, не приплющені, як мідні монети, повіки, не дурнувата кульбабка в руці, не золотий годинник на зап'ясті, а саме ця білосніжна майка найбільше вразила його тоді. Неначе срібне блюдо в нужнику.
Він, як і належить зайшлому сосунку, прилип до заднього муру і мовчки зорив на старого. Вбирав очима спокійну міць його тіла, тверду ліпнину голомозого черепа, баранячу волохатість грудей, пліч, рук. І ось той розклепив повіки і глянув зовсім не сонно і не ліниво, навіть весело. Ковзнув по чорних фігурах, по облупленій стіні із загратованими проймами і зупинив погляд на ньому. Цибатий білявий пацан дивився на нього відкрито й пронизливо.
Ні, цей дядя був не з простих паханів. Такий за мить війнув би долонею — і пара-друга шісток поволокла б нахабноту на «знайомство». І добре, якби воно обійшлося лише кривавим харканням. А цей лише посміхнувся своїм думкам і знову приплющив, заліпив очі мідними монетами.
«Ні, таки це не простий бугор», — подумав тоді він.
Потім, у хаті, куди його рознарядили з одиночки, він спитав Червака:
— Хто ж тепер глядить у Владимирці?
— Як хто — грузин Коца. Бубнового носить на пальці.
— А Тата?
— Що Тата? Командировка в нього тут, по ходу, з верхотури. Але Коца під ним. Усі під Тата ходимо. Навіть криша. І навіть там, кажуть, — Червак кивнув на запітніле віконечко. — Орден у Тата від самого Горбатого.
— Від котрого Горбатого? Від кишинівського?
— Ну ти, бля, Лисеня, ліпиш в натурі. Від їхнього, від міченого — Горбачова…
А якоїсь ночі розштовхали його й повели до Коци. Коридорний дубак сам відчинив і зачинив за ним двері. Коца сидів закутаний у бавовняний плед, покашлював. На столику перед ним лежали апельсини, гранати, лимонад.
— Пригощайся, — застуджено прохрипів.
— Я ситий.
— Здається, твоє поганяло Лисеня?
— Так кличуть.
— А вже, начебто, й не малолітка. Міг би вже й поважно називатися.
— Ніяк не встигну на зоні паспорт поміняти. Дуже люблю вільне повітря.
— Бо дурник ще, — темнозубо вицірився Коца. — Ніде немає більшої свободи, ніж тут. Ти ще дійдеш до цього. Бо очко, бачу, в тебе не полохливе… Слухай діло, Лисеня. Душняк зараз у критці, душняк капітальний. Коня не дають нам пустити з поселухи. А маляву треба передати на повітря — кров з носа. Дуже поважна ксива. Від самого Тата. Чув, може, про такого?
— Чув.
— Тут мітлами шурують, що ти вмазався на етапі. Правда?
— Я по вуха замазаний.
— Це і добре, і погано. Шепни кумові, що козла включаєш. Шнирьом тебе призначать на дворі, ми їх купимо. Маляву зашиємо в бутсу. А там тягу треба дати. Як — ми ще розкинемо пасьянс. Поки що карти не лягають…