— Я знаю як.
— Дурня ломиш?
— Правда. Коли я на нову поселуху приходжу, одразу січу, як звідси тягу дати.
— Начуваний про твої фортелі. Колися.
І він виклав Коці свій план утечі.
Пахан слухав, некліпно встромивши в нього колючки очей і спльовуючи кісточки граната.
— Послухати тебе — картина маслом. Я на це відмашку даю. Але перетремо ще з Тата. Бачу, ти бродяга тямкий. Чому бичишся? Нам головатих більше треба, як рукатих. Пресують нашого брата нині. Козирних на викуп ставлять, масті змішують, падли. Там, за колючкою, в них канитель, то вони й нас опустити хочуть. А чому, просікаєш?
— Чому?
— Бо владу бояться втратити. На болоті стоять. Бедлам розсусолили. Після Сталіна закон їх — порохно. Пудрити мізки мужикам уже нічим. А в нас понятія — як сталь. У нас общак. Ми їх скоро з потрухами купимо. Але триматися нам треба тісно, як ці зернята, — Коца простяг йому половинку граната. — Солома силу ломить. А дерево вітер гне й вириває з корінням. Ти це зарубай собі на носі. Не вічно ж тобі бігати туди-сюди. Немає, братухо, такого коня, на якому можна від себе втекти… Як це діло обтулиш, по масті підеш. Моє слово.
А потім його повели до Тата. В камері світло не горіло. Кремезна фігура за столом біліла майкою і темніла лицем.
— Сам змикитив? — спитав спокійний і на подив бадьорий серед ночі голос.
— Сам.
— Не боїшся?
— Я волі не боюся.
— А якщо розіб'єшся?
— Тоді пошлете іншу маляву.
— Добре кажеш. Але не добре, що так ризикуєш. Життя — то найбільший дар, хлопче.
— Я Лисеня.
— Герої не мають імен, — почувся з темряви сміх. — Можеш іти. Гуляй на волі, якщо так її любиш, Лисе.
— Я Лисеня.
— Ні, ти Лис.
З того часу його називали Лисом.
Втеча вдалася. Під вечір, коли вже залягали осінні намерки, його вивели підмести скляні друзки — хтось розбив вікно. І раптом почали сипатися шиби з інших вікон. На другому поверсі зчинилася буза. Черговий наряд кинувся туди. Прожектори з вишок теж спрямували на вікна. Тим часом він шуснув попід муром до крайнього стовпа з ліхтарем, який теж хтось знеструмив. Перекинув через кронштейн мотузку. Підтягнувся кілька метрів угору і став розхитуватися, як на гойдалці. Коли вже розмах був достатній, він перелетів через дротяне павутиння і вхопився за гілку дерева, що росло вже за парканом. І потягнув за собою мотузку…
— Ніхто не знав справжнього імені Тата. Ніхто не знав, якого він племені. З мужиками розмовляв їхніми рідними мовами. Навіть з узбеками гугнявив по-їхньому. Жартував: «У мені тільки десята частина слов'янської крові. Решта — орда». Ніхто достеменно не знав його послужного списку. Скільки й за що він сидить. Казали, що його помилували з-під вишки за особливі заслуги перед батьківщиною. Він і тут мав особливий статус. Як би це сказати словом громадянським — граючий тренер, ревізор, представник центру… Він мандрував із зони на зону, провадив розбірки, звільняв і призначав козирних, наводив порядок на зсучених територіях, судив…
— Кримінальний Соломон, — підказав письменник.
— Мабуть. Хоча зовні він не мав жодної блатної ознаки. Зате блатні всі трепетали перед ним. Він підкоряв, зачаровував голосом, поглядом, манерою розмови й дивовижним спокоєм, що обволікав тебе, як сон дитинства.
— Мушу відмітити, що ви його добрий учень, — зауважив письменник.
— Тата називав мене сином. І я, безбатченко, радо це прийняв. Завдяки йому я не впав. Не загруз у табірній пилюці і не став звіром. Він зробив мене тим, ким я є… Кажете, Соломон?.. У нього, начебто, було якесь незвичайне кохання…
— І воно народило величну «Пісню пісень». Золоті тексти.
— Ви знаєте цю історію?
— Авжеж. Свого часу я навіть новелу про це писав.
Нелегко він ішов до своєї величі. Юним підлітком почав боротьбу з підступним братом за трон. Допомогла мати і та лагідна красуня, що на смертному одрі батька зігрівала старому кості. Жінки любили його. Та полюбив і Бог. Полюбив за те, що не мав він погорди і просив собі мало. Коли вигубив ворогів довкола і підступив до царського трону, то зрозумів, що не знає ні входу, ні виходу в науці владарювання. І став молитися Господу в сльозах, щоб послав йому розумне серце, навчив розрізняти добре від злого. Бог приходив двічі уві сні, щоб навчити його ходити вірними дорогами у чистоті серця і правоті. Так і сталося. Дійшов Соломон такої слави, якої не було в жодного з-поміж царів. Здобув таке багатство, що срібло в країні не вважалося за щось цінне.