— О-о-о, в нашому лексиконі нові слова. «Моя пташко», — грайливо передразнила вона.
— Просто в мене ніколи ще не було своєї пташки.
— Хіба всі повинні мати приватну пташку?
— Не всі. Але мені цього дуже хотілося. Ще з дитинства. У нашого начальника була канарка. Я приходив до його помешкання на світанні й чекав, коли відчиниться вікно і він покладе клітку на підвіконня. І пташка радісно зацвірінькає, привітає мене. Мені здавалося, що вона співає тільки для мене. Єдина істота, що робила щось для мене просто так.
— Де це було, Лесику?
— В таборі.
— В якому таборі?
— В піонерському.
— А-а-а, ти вже тоді був романтичний…
— Так, я вже тоді заздрив птахам, які мають крила.
— Ну, що ж, вважай, Лесику-лисику, що ти маєш свою пташку. Ти триматимеш її в золотій клітці?
— Ні, я не люблю золота. Я триматиму її в клітці зі срібної павутини.
— І все-таки — клітка. Щоб не літати…
— Повір, маленьким пташкам безпечніше в клітці. Якщо ти співаєш, ти відносно вільна, хоч і в клітці. До того ж ця клітка буде з павутини — і пташка будь-коли зможе розірвати її крильцятами й полетіти собі.
— Як сумно ти говориш, Лесику.
— Коли тобі дістається щось дуже дороге, завжди трішки сумно.
— Дивно. Я цього не знала.
— Я теж не знав цього досі.
Дощ ущух. «Вольво» котило безлюдними вулицями, розсікаючи калюжі. Виїхали за місто, піднялися на пагорб біля Кучави. Звідси відкривалася долина, що сіріла у мряці народжуваного дня.
— Чому тобі не спалося, Синичко? — запитав він.
— Не знаю. Мені було самотньо… Знаєш, як мама присипляла мене в дитинстві? Вона вкладала мене і легенько дмухала на очі, щоб я їх не розплющувала. Так я засинала.
Він пригорнув її і вклав собі на коліна. Відтак почав дмухати на обличчя. Вона затріпотіла довгими віями, блаженно примружилася.
— А тобі чому не спиться, Лесику? — запитала пошепки.
— Не знаю.
— Мій знайомий лікар у таких випадках каже, що потрібна вітамінна терапія.
— Мабуть, мені потрібен вітамін С. Тобто — Синичка. Я починаю його приймати вже, — нахилився, шукаючи її губи.
Вітер на часину розколошкав хмари, за ріденьким дубняком прояснів драглистий пруг неба. Це й мало бути сонцем, але воно цього ранку так і не з'явилося. Хоча їм у запітнілій бляшанці авто було тепло і затишно.
Рука майстра
Колі Щуру цього ранку довелось попотіти. Спочатку відніс флешку в комп'ютерний клуб, щоб роздрукувати потрібні документи, що надійшли з Києва. Потім побіг до майстрів за проектом Лізиної мансарди й кухні. Нарешті його відрядили на ринок купити букет і віднести на вказану адресу тьоті Яні. До вибору букета йому було поставлено три умови: його належало купити на вулиці в бабусь, він мав бути без целофану і пахнути. Чим рідкісніші квіти, тим краще. А ще дядько Саша питав, чи знає він дорогу в Кленове. Як не знати? Вони туди їздять на озеро купатися.
На сидінні автомобіля мелодією Моцарта озвався телефон. Це була вона.
— Алло, невідкладна швидка допомога?
— Тобі погано, Синичко? — запитав він.
— Навпаки, мені дуже добре. І починаю до цього звикати. Я запитала хлопчика, який приніс від тебе квіти, хто він. Сказав, що працює в тебе. Ти його начальник.
— Негарне слово.
— Я поцікавилась, чим ви займаєтесь. Хлопчик відповів, що ви всім допомагаєте. А я нічого про це не знаю. Може, ти справді професійний янгол?..
— А ти хіба не помітила крил?
— На тому місці я помітила тільки рубці.
— Так, колись мені зробили операцію з видалення крил. Це було давно.
— Через те я й не помітила крил. Зате я помітила інше: відколи ти з'явився, зі мною стаються дива.
— Дива трапляються з усіма. Але люди сплять і не помічають цього.
— Спасибі, Лесику, за квіти. Не знаю, як вони називаються по-книжному, моя бабуся їх називала «когутячі гаті». Вони росли в неї під вікном, біля корита з дощовою водою. Я вмивалася з нього і бризкала на квіти. І вони розхитували на довгих тонких стеблах свої мокрі рожеві штанці. Я гадала, що такі квіти бувають лише в дитинстві. А виявляється, що ні… Мабуть, я відволікаю тебе своїми дурницями. Чую, ти за кермом. Лети, мій янголе!
Він летів у Кленове. Вузька дорога між старими черешневими деревами була порожньою. На полях добирали картоплю, рвали кукурудзяне бадилля, пасли худобу.
Асфальтівка плавно перейшла в щербатий путівець. Пригальмував біля церкви, запитав у жінки, як знайти Петра Звонаря, котрий меблі робить. «Ось він миє чоботи в потічку», — махнула та рукою. За корчем крушини випросталася вутла фігурка у вицвілому светрі і високих гумаках. Рідке волосся тріпотіло на вітрі іржавим німбом.