— А чому у вас ніякої живності немає?
— Щоб мені в дворі смерділо… — і загинає пальці. — Сіно міняю з сусідом на молоко і сир, кукурудзу — на яйця, самогонку — на гній. А восени поїду на Полтавщину до доньок і десь у глухому селі виберу собі свиню й бичка. Переробимо їх із зятями, а кум-провідник усе готове привезе мені ледве не до хижі. На рік маємо м'яса.
Не переводяться гриби. Щоранку, ще до роботи, за годину-другу Петро з повною кошаркою вертається з лісу. Походи за грибами, крім усього, мають діловий характер. Приглянути дички-саджанці для прищеп, запримітити стовбури й кореневища вигадливої форми, які згодяться для роботи. Скромний, але бізнес.
— Моя голова лише в один бік варить: що робити, аби нич не робити. Ви знаєте, що я хижу зліпив із сміття?..
Про те, як Петро будувався, досі в селі ходять легенди. Не за рублі — за копійки. У буквальному значенні. Каміння носили цілою родиною з городу й потічка. Підводою навозили ріні і намитого рікою піску. Знайшовся і варіант безплатного цементу. Його на станції видували з цистерн у машини, і цемент укривав платформу шаром у палець. Залізничники радо дозволяли підмітати територію.
Коли дійшло до стін, Петро зметикував цілу комбінацію. Він придумав свою технологію виготовлення легкої, теплої, а головне — безкоштовної стіни. Дружина тоді куховарила на цегельному заводі, звідси брали цегляний бій і шлак із печей. Його змішували з кам'яною мучкою, додавали вапна і трохи цементу і заливали це між дощату опалубку. А далі розчин щільно забивали кусками цегли. Наступного дня щити піднімали — і стіна росла ще на метр.
Найцікавіше, що все це вони робили вдвох із вагітною дружиною. Але як?! На цій будові ніхто не підняв у руках жодного відра. На кожному куті будинку стовбичили дерев'яні «журавлі», і жінка однією рукою піднімала мотузкою матеріал на верхотуру. Там порався Петро. Так само на землі було розкраяно, нарізано і витесано крокви. А нагорі вони лише скріплювалися. З деревом теж не було проблеми. Ліс сам несанкціоновано «забрів» у його капустиння. Лісник бурчав, натякаючи на данину. Але Петро присік його легко: «Що, цю хащу твій няньо садив?»
З підбережної кринички викопав шанець, кинув шланг — своя вода цілодобово. Постало питання з опаленням. З двох широких труб зварив «бубен». Нагрівається трісками з майстерні, обрізками, лозою, бадиллям, тирсою. Усе це поволі тліє, окислюється, зате теплота така, що діти взимку майже не вкриваються.
Непросто, але жити можна, коли чоловік своїй голові пан. Він любить казати: «Надійся на доброє, а недоброє й само прийде». Так і сталося. Дочулася біда — за тиждень згоріла від раку дружина. Згоріла тоді враз і частка його душі. Залишився чоловік із п'ятьма дітьми на руках. «І мамка, і нянька для них».
Але Божі млини молоти не перестають. Перше, що зробив, звільнився з роботи. Робітнича еліта, віртуоз баштового крана, в момент гепнувся на грішну землю і вріс у неї по самі коліна. У цю жовту жовтяницю, що найліпше родить камінь, а в літню спеку й сама стає каменем. Треба було годувати дітей, виводити їх у люди. Коли голова сільради запропонував хоча б малого віддати до інтернату, Петро відрізав: «А твоя мати чому тебе не віддала до інтернату?»
Чухав голову: що робити, аби не робити, а мати гроші. І світла селянська голова не підвела й цього разу. В селі безупинно тріщать дві пилорами, перемелюючи довколишні ліси на тирсу. Букові відходи-обаполи лежать териконами. Петро й побачив у них своє нове ремесло. Нарізає з них бруски і підвішує на бантині. Так вони сушаться, не тріскаючись. Зі старої пральної машини зробив токарний верстат, на яшму виточує ніжки. По заводських складах все ще можна задешево знайти фанеру, плити, джгути, пластик та інший дріб'язок. З усього цього він майструє табурети, столики, полиці. Добротні і доступні для села меблі. Між тим — вилазки до лісу. Звідти вертає нав'ючений пнями, корінням, вигадливо вигнутим гілляччям. В його руках воно обернеться на оригінальні підставки для квітів. «Зроби мало, але красно» — його трудовий кодекс.