Дослухаючись до їх жвавої говірки, не всі слова розуміючи, він здогадався, що один із них приїхав з Канади. З цього приводу вони й зібралися. Згадували різні історії, перебиваючи одне одного, сміялися. Той, що допіру розмовляв із ним, напирав на другого, червонолицього буцмака:
— Ти видів! Що ти, Митре, видів — цуцлик жидів. От Мішо, той не вчений, але товчений. Той знає, на чому світ стоїть. Скажи йому, Мішу.
— Що сказати, — хмикнув голомозий. — Ота наука не пиво — в рот не увіллєш. — Голос був м'який, протяжний, з лукавими інтонаціями.
— Розкажи панові Юркові, як ти від смерті відпросився.
Всі засміялися. Гість підохотив:
— Ану, Мішу. Я давно твоїх казок не чув.
Старий утішно наморщив носа, відсьорбнув з кухля.
— Вмерти я мав ще в сорок четвертім. Студебекер двох солдатів колесами упластав, а мені правий бік розквасив, утоптав у тіло і гранату, й казанок. Лежав я і гнив у шпиталі. Як падалиця в траві — половина ціла, половина червива. Дохтори якось позашивали голову, склали рамено, а клуб закостенів, закляк. Монашки перевертали мене, як кимака, і перстові хрестики на чоло клали. Лежав я ночами в липкій постелі і просився в Неї. Дай, Небого, мені в Кленовому ще церкву перекрити, бо вже й по іконостасу дощі течуть. Лише дарабчиками встиг поплатати — і зняли мене з турні на війну. Мушу се зробити, Паніко, мушу. Бо хто ж?.. І тут гіби спицею щось мене вкололо в бік. Раз і вдруге. Та так, що аж із постелі якась сила на землю верла. Заскрипіло щось у мені, як у старій вербі, хрумкнуло — і подався мій клуб, захляпав у холоші. І встав я, і пішов ногами до криниці напитися.
…І вдруге відпросився я. Нараз по Хрущову то було. Возили ми касу лісорубам за Майдан. Міст поточина знесла. То я рушився трос натягувати через оту повінь. З дерева на дерево. А смеречиною хлипнуло — дріт мене по голосниці тріснув і клецнув я голідрига. Било мною по камінному воринню, як чорт ногавицями, і в папороть кинуло. Увечері до тямки прийшов. Посуканий, як бляшане горня. Совався черваком по соломі — ані кісточки живої. І проситися в Неї зачав, шептати, казати замір свій. Діло книжне. Напоумило мене написати історію про наше село. Що від нянька чув, від уйковів, інших старших людей. Та й сам щось видів на віку, щось міркую. Інтерес не малий, а роботи ще більше. Пласт років і хмара людської старанки. Не фігля. Розказати все — тижня мало. А тут — письмо. І хто се зробить, як не я. Хто?! Відпросився…
— То як писанина? — запитав канадець.
— А все готове. Давно. Лише в книжку не складене. Бо грошей нема на друк. Чекаю. І Вона чекає… Цоркне, буває, під ніч у сінях. Заснується білим протягом крізь одвірок. Стане позад мене. Аж плечі студінню судомить. Постоїть німо, торгне папірець на столі, другий, третій — усе на місці, все уготоване в друк. На людські очі. Усе, як книжка пише… Постоїть, постоїть, хавкне, як стара лисиця, і повіється геть у темний грабівник. А я лишаюся. Живу…
Стіл вибухнув реготом. Дзенькнули келишки. Оповідач з порожевілим лицем обернувся назад — як там мимовільний слухач? І очі їх зустрілися. Вицвілі олов'яні очі старого і блискучі стиглі агрусини його очей. І роти їх пом'якли в зніяковілих, таких схожих усмішках. Якби чоловіки за столом добре приглянулися до незнайомця, вони впізнали б у ньому молодого Мішу. Але вони сповна віддалися відрадному застіллю.
А він так і не торкнувся чаю. Підвівся і пішов до машини, гостро відчуваючи на собі допитливий погляд. І брова над його розсіченим оком дрібно сіпалася.
Озвався і засвітив незнайомий номер телефон.
— Доброго дня. Вас турбують від антиквара зі «Святого Марка».
Цей казенно поставлений голос він упізнав одразу.
— Так, я просив дещо знайти для мене.
— Вас цікавлять люльки?
— Мене цікавить конкретна колекція — полковника Синички.
— Така колекція є. Але мушу зауважити, що вона доступна далеко не кожному охочому.
— Я далеко не кожний охочий. Де колекція?
— Шановний, вам не здається, що ви ставите некоректні запитання?
— Добре, запитаю коректно: скільки вона коштує?
— Колекція не продається.
— Он як. А я гадав, що все продається.
— Гроші інфлюють. Не мені вам про це казати. Колекція міняється на будинок.
— Я не маю тут будинку.
— Будинок є. Ви просто купите його на ім'я, яке задиктує вам рієлтор.
— Ви хочете за чужу колекцію будинок?
— Так, хочу.
— А хуху не хохо?