Триповерховий дім, як і годиться для комунального майна, в міру був обшарпаний зовні і похмурий зсередини. Зведений ще в хрущовські часи, він стримів, як викинута морем галера серед сірих торосів кооперативних майстерень і заготівельних контор. Хуліганський клинопис на стінах під'їзду відбивав лексичне надбання не одного покоління, бруд десятиріч з'їв бетон східців і вкрив їх масним шаром незбагненної мозаїки. Дільничний міліціонер, що вів їх, зупинився на третьому поверсі перед двома дверима, розташованими надзвичайно близько. Одні з них, ліві, були опечатані. Міліціонер здер паперову пломбу.
— Ось вона.
В глибині темної кімнати, на застеленому ліжку, Правик побачив тендітну жінку, не жінку — підлітка. Обіч світилася шкала програвача. На чистому, затертому лінолеумі виднілися підсохлі сліди.
— Крім вас тут ще хтось тупцював? — запитав Правик.
— Ні. Як тільки мене викликали, я зламав двері, підійшов до ліжка і, зрозумівши, що вона мертва, повернувся і замкнув двері. Замок не зламаний.
Майор і сам бачив — інших слідів не було. Він скинув черевики і ввійшов. Тут жив лише годинник, що показував пів на одинадцяту. Скромне кубельце, вилизане до врочистого блиску. Старожитня шафа-гардероб, етажерка з дюжиною книжок, пластикові квіти на столі. Телевізора нема, зате на тумбочці програвач «Ноктюрн», стоси картонних коробок, очевидно, для платівок. Одна — на колесі програвача, голка дійшла до кінця, зупинилася.
Жінка лежала обличчям до стіни. Голова була запнута вицвілим рушничком, з-під нього виглядали бігуді. Скоцюрблені пальці вчепилися в покривало. А обличчя… Кажуть, людське обличчя зліплене з двохсот м'язів. Так от, всі двісті м'язів її лиця, здавалося, передавали жах смерті. Смугастий плед наполовину зсунувся з ніг на підлогу, до ніжок табурета, на якому лежала миска з яблуками. Одне з них було надкушене.
— Вона не прийшла на зміну, — чомусь пошепки пояснював дільничний. — Там спохопилися — такого за нею не велося. Послали водія, той грюкав-грюкав — тихо. Запитав сусідку, чи не виходила сьогодні. Ні, не виходила. Тоді мене знайшли. Така ось петрушка. Товаришу майор, я гадаю, що це інфаркт. Уже й молодих косить.
Правик не озвався. Підійшов до програвача, двома пальцями зняв зі стержня платівку, відгорнув фіранку і прочитав уголос: «Моцарт. Маленька нічна серенада».
— Що? — не второпав міліціонер.
— Маленька нічна серенада соль мажор. Ви не маєте поліетиленового мішечка?
— Не маю. Навіщо?
— Яблука ці забрати. Розживіться десь, будь ласка, і викличте «швидку».
Дільничний пішов. Правик знову поклав платівку і, обгорнувши хусткою пальці, поклав на неї головку. Штепсель стримів у розетці, облямованій латунною пластиною з примітивною любительською чеканкою. Зазвучала музика. І яка музика! В затхлому, напівтемному приміщенні, заставленому невиразними дешевими речами, дихати стало легше.
З трьох інших квартир на сходовій клітці відчинено було тільки в пенсіонерки Завадської. Вона чекала візиту: запобігливо вистромила голову, тільки-но дільничний торкнувся гудзика дзвінка. Проникливо-жадібні очі, тонка пташина шия, густі зморшки, що розсікали обличчя не горизонтально, а вертикально, як складки на гармоні. «О, ця не змусить себе довго випитувати», — подумав слідчий.
— Галино Луківно, — глянув до списку, — ви, так би мовити, ветеран цього дому. Без вашої консультації не обійтися. Будь ласка, декілька слів про кожного із сусідів.
Пенсіонерка гордо тріпнула головою і гидливо відкопилила нижню губу:
— Забагато честі, щоб я їх описувала. Всі на один копил.
— Ну, Галино Луківно, навіть сірники в коробці — і то різні, — делікатно зауважив Правик і тихо, по-змовницьки, додав: — Ми на вашу допомогу дуже розраховуємо.
Стара рішуче засилила руки в халат непевного кольору, відчеканила скоромовкою:
— Ну, хіба що треба прислужитися закону. Прошу до покоїв.
У «покоях» сісти, однак, було ні на що. Всі площини, крім підлоги і ліжка, займали горщики із запиленою геранню та пляшечки і коробки з ліками. Господиня манірно закотила догори очі, зосередилася.
— Отже, почнемо із Сусика. П'яниця й розпусник. А ще — розвідник. Що, не розумієте? Розлучений, кажу, п'ять років тому… брешу, п'ять з половиною. Вліз у відділ постачання меблевого комбінату. Більше у відрядженнях, ніж дома, на щастя. Зараз теж, півтора тижня як виїхав. Добра птиця. Знаєте, як він каже? «Відрядження — це туризм за державний кошт». Посоромився б таке говорити мені, чесній жінці… Ага, коли вдома — від його дівиць проходу немає. Буває, одразу по дві навідуються. І все різні, про таких зараз навіть по телевізору говорять. Аж соромно слово вимовити. Коли виходять, тихенько дріботять східцями, а декотрі навіть роззуваються. Та я все чую, я сплю, як заєць, — мене не обдуриш.