Йому було солодко і приємно у темряві від усіх цих думок, які поволі перемішувалися з фантазіями, і він потроху засинав. Тут йому здалося, що раптом відчинилися двері і хтось тихо зайшов. Йому не вірилося, що це правда, та й очі його вже занадто злипалися від сну, щоб розплющувати їх. Але він відчув на щоці чийсь подих, теплий і приємний, він знав, що це мати схилилася над ним, цілує і гладить його по голові. Він насолоджувався її поцілунками і її сльозами, поцілував її у відповідь і зрозумів, що це примирення і подяка за його мовчання. Аж через багато років він збагнув, що ці мовчазні сльози були ще й особливою обіцянкою жінки на порозі старіння, обіцянкою, що відтепер вона належатиме тільки йому, тільки своїй дитині, що вона відмовляється від пригод, прощається з надією на палку пристрасть. Він не знав, що і вона була вдячна йому за порятунок від небезпечної пригоди і цими обіймами передала йому солодкаво-гірку ношу любові, ніби спадок для його майбутнього життя. Усе це хлопець тоді ще не розумів, але відчував, як приємно, коли тебе так люблять, і що ця любов якось пов’язує його з тією найбільшою у світі таємницею.
Коли мати забрала свою руку і її губи вже не цілували його, а сукня відшелестіла і зачинилися двері, на його вустах усе ще залишалось відчуття тепла. І його охопило бажання ще не раз відчути доторк таких теплих губ і такі ж ніжні обійми, хоча це віще передчуття такої бажаної і пекучої таємниці було вже затулене тінню сну. Ще раз перед ним кольоровими плямами пронеслися всі події останніх годин, ще раз спокусливо розкрилася перед ним книга його юності. І малий заснув. Так почався для нього глибший сон – сон його життя.
Літня новелета
Серпень минулого року я провів у Каденаббії, невеличкому містечку на озері Комо,[23] одному з тих, які так мальовниче причаїлися там поміж білосніжними віллами і темним лісом. У цьому місті панує тиша і спокій навіть у розпал весни, коли на вузькій пляжній смузі повно туристів із Белладжіо і Менаджіо, а тепер тут просто сонячний рай для самітників, сповнений квіткових ароматів. Готель був майже порожнім: кілька дивакуватих гостей, які підозріло придивлялися до своїх сусідів, не розуміючи, як можна було обрати для літнього відпочинку таку забуту Богом місцину. Щоранку кожен із них дивувався, що інші досі не виїхали. Мене особливо зацікавив один немолодий чоловік, дуже елегантний і статечний, який одночасно нагадував підтягнутого і застебнутого на всі ґудзики англійського лорда і завсідника паризьких салонів. Він не займався жодним із водних видів спорту і цілими днями замислено спостерігав за тим, як тане в повітрі дим цигарки, або гортав якісь книги. Гнітюча самотність двох дощових днів і його дружнє до мене ставлення швидко додали до нашого знайомства щирості, яка зробила майже непомітною чималу вікову різницю. Він народився у Ліфляндії, виховувався спершу у Франції, а згодом в Англії, ніколи не займався нічим конкретним і вже багато років не мав постійного місця проживання, був бездомним у тому аристократичному сенсі естетських вікінгів і піратів, які під час своїх набігів на світові столиці жадібно вбирають усе найцінніше. Він по-дилетантськи розумівся на всіх видах мистецтва, але сильнішою за любов до прекрасного була його благородна і зневажлива відмова служити музам. Він завдячував їм тисячами приємно проведених годин, але не відчував жодної потреби присвятити хоча б мить власного творчого горіння. Життя таких людей можна було б назвати зайвим і нікому не потрібним, бо вони нічим не пов’язані з суспільством і тисячі цінних вражень, назбираних ними за життя, не перейдуть нікому в спадок і будуть назавжди втрачені у момент завершення їхнього земного існування.
Я сказав йому про це одного разу, коли ми після вечері сиділи перед готелем і спостерігали, як на наших очах поволі темнішає світле озеро. Він осміхнувся: