– Ніхто не знатиме?… Ніхто?
– Ніхто, – сказав я якомога твердіше, – обіцяю вам.
Та її очі ще були неспокійні… Неслухняними, зашерхлими губами вона на превелику силу вимовила:
– Заприсягніться мені… ніхто не знатиме… заприсягніться!
Я підняв руку, як до присяги. Вона глянула на мене… таким… таким невимовним поглядом… ніжним, теплим і вдячним… так, справді, справді вдячним… Хотіла ще щось сказати, та вже не мала снаги… Довго лежала вона, цілком знесилена тим напруженням, з заплющеними очима. Потім почалося жахливе… жахливе… ще довгу, тяжку годину боролася вона… Тільки над ранок настав кінець…
Він довго мовчав. Я помітив це аж тоді, коли серед тиші пролунав дзвін – один, два, три потужних удари, – три години. Місячне світло примерхло, але вже якась інша, непевна жовтава ясність тремтіла в повітрі, і часом налітав легенький вітер. Ще півгодини, година, і настане день, і все це страхіття розтане в ясному світлі. Тепер я бачив риси оповідача виразніше, бо тінь не лягала вже так густо й чорно в наш закуток, – він здійняв шапку, і я побачив голий череп і змучене обличчя, що здалося мені ще жахливішим. Та ось блискучі скельця його окулярів повернулися знову в мій бік, він випростався, і в голосі його забриніли глузливі, гострі нотки.
– Для неї вже все скінчилося – але для мене ні. Я був на самоті з мерцем – сам у чужому домі, сам у місті, що не зносило таємниць, а я… я повинен був оберігати таємницю… Ви тільки уявіть собі ситуацію: жінка з найкращого товариства колонії ще вчора ввечері цілком здорова танцювала на балу в губернатора і раптом лежить мертва в своєму ліжку… біля неї сидить чужий лікар, якого начебто прикликав її служник… Ніхто в будинку не бачив, коли й звідки він прийшов… уночі її принесли на ношах і потім замкнули двері… а вранці вона вже мертва… Аж тоді покликали слуг, і враз цілий будинок залементував… миттю про це дізнаються сусіди, все місто… і тільки одна людина може все це пояснити… я, чужинець, лікар з далекого поста… Приємна ситуація, правда ж?
Я знав, що мене чекало. На щастя, зі мною був бой, надійний хлопець, що вичитував кожне бажання у мене з очей, – навіть той жовтошкірий дикун розумів, що треба ще буде витримати важку боротьбу. Я тільки сказав йому:
– Пані бажає, щоб ніхто не довідався, що сталося.
Він подивився мені в очі, і в його погляді, вологому, відданому, як у пса, блиснула рішучість:
– Yes, sir.[34]
Більше він не промовив нічого. Але витер криваві сліди на підлозі, дав усьому лад, – і саме та його рішучість вернула й мені рівновагу.
Зроду ще не виявляв я такої енергії й ніколи вже не виявлятиму. Коли людина втратила все, то за останнє вона змагається завзято й відчайдушно, – а це останнє в мене був її заповіт, її таємниця. Я цілком спокійно приймав людей, розповідав їм усім ту саму вигадану історію: мовляв, бой, якого вона послала по лікаря, зустрів мене випадково на вулиці. Та оповідаючи це й удаючи спокійного, я чекав… чекав вирішальної хвилини… огляду тіла, без якого не можна було сховати її в домовину, а з нею й її таємницю… Не забудьте, що був уже четвер, а в суботу мав приїхати її чоловік…
О дев’ятій годині мене нарешті сповістили, що прийшов міський лікар. Я посилав по нього – він був мій начальник і водночас суперник, той самий лікар, про якого вона свого часу так зневажливо висловлювалась і якому було вже, мабуть, відоме моє бажання перевестися до міста. Тільки-но він глянув на мене, я відчув, що він мій ворог. Але саме це й додало мені сили.
Ще в передпокої він запитав:
– Коли померла пані?… – він назвав її ім’я.
– О шостій годині ранку.
– А коли вона послала по вас?
– Об одинадцятій вечора.
– Ви знали, що я її лікар?
– Так, але не можна було гаятися… а крім того… небіжчиця побажала, щоб прийшов саме я. Вона заборонила кликати іншого лікаря.
Він пильно подивився на мене: на його блідому, трохи зарослому салом обличчі з’явився рум’янець, я відчув, що він був ображений. А мені саме цього й треба було, я прагнув якнайшвидше докінчити справу, бо знав, що мої нерви довго не витримають. Він хотів відповісти мені щось ущипливе, але роздумав і звисока сказав:
– Ну що ж, коли ви гадаєте, що можете без мене обійтися, то все ж мій службовий обов’язок – ствердити смерть… і від чого вона настала.
Я не відповів і пустив його вперед. Потім вернувся до дверей, замкнув їх і поклав ключа на стіл. Він здивовано звів брови: