Врешті-решт, Бавунцьовий час ставав дійсно цінним. Його знайомі з далекого міста почали пригадувати що чоловічкові доведеться вирушити у ту проблемну мандрівку, і деякі з них почали обчислювати коли якнайпізніше він може вирушити. Їм було цікаво, кому перейде його дім, і чи буде наступний власник ліпше доглядати за садом.
Настала осінь, дуже волога та вітриста. Маленький художник був у своєму ґаражі. Він сидів на драбині, намагаючись вловити промінь назахідного сонця на верхівці оверхівленої снігом гори, який він щойно уздрів акурат зліва від листистого кінчика однієї з гілок Дерева. Він знав, що незабаром йому доведеться відбувати: можливо на початку наступного року. Він міг тільки взяти і завершити картину, і до того ж на такому-собі рівні: бо було кілька місць на картині, де він встигав тільки натякнути на щось що він хотів там зобразити.
У вхідні двері постукали. „Заходіть!”сказав він різко, та зліз з драбини. Він стояв на підлозі і крутовертів своїм пензлем. То був його сусід, Парафія: його направду єдиний сусід, бо всіх інших людей хати стояли дуже далеко звідти. Тимнеменш він не дуже любив свого сусіда: частково тому що той часто був у якійсь біді і потребував помочі; а частково тому що Парафія був байдужий до малювання але дуже критичний в питаннях садівництва. Коли Парафія дивився Бавунцьовий сад (що він робив часто) то бачив головно бур’яни; а коли дивився на Бавунцьові малюнки (що мало місце рідко) то бачив тільки зелені та сірі смужки та чорні лінії, які на його думку були безсен совними. Він не встидався робити Бавунцьові зауваження про бур’яни (сусідський обов’язок), але стримувався від висловлення будь-якої думки про картини. Він вважав що таке його ставлення є дуже тактовне, і не усвідомлював що навіть якщо воно було тактовним, воно не було достатньо тактовним. Допомога з будяками (і можливо схвальні відгуки про картини) були би ліпшими діями з його боку.
„Ну, Парафіє, що там?” запитав Бавунцьо.
„Мені не слід тебе відривати, я знаю,” мовив Парафія (навіть оком не кинувши на картину). „Я впевнений що ти є дуже зайнятий.”
Бавунцьо і сам щось таке хотів був сказати, але не встиг. Він лише спромігся сказати „Так.”
„Але я не маю більше до кого звернутися,” мовив Парафія.
„Но певно!” мовив Бавунцьо, видавши при цьому зітхання: одне з тих зітхань які звично є ніби коментарем для самого себе, але які не є цілковито нечутні. „Що можу для тебе зробити?”
„Моя дружина вже кілька днів є хвора, і я починаю хвилюватися,” сказав Парафія. „І ще вітер здув половину черепиці з мого даху, і вода тепер лиється мені в спальню. Мені певно слід викликати лікара. І будівничих, теж, правда то купа часу має минути заки їх допросишся прийти. Я хотів спитати може ти маєш трохи якихось дошок і полотна щоб я залатав дах і так мав тимчасову покрівлю на один-два дні поки належно то не залатаю.” Тепер аж він глянув на картину.
„Йой-йой!” сказав Бавунцьо. „Але тобі не щастить. Маю надію що в дружини твоєї лише певно простуда. Зара я зійду вниз і допоможу тобі перенести пацієнта з верхнього поверху вниз.”
„Дуже тобі дякую,” сказав Парафія, досить холодним тоном. „Але то не простуда, то є лихорадка. Я би тебе не турбував якби то була просто простуда. А моя дружина вже лежить у ліжку, на нижньому поверсі. Я не можу ходити вниз-вгору з тацею, через ту мою ногу. Але бачу що ти є зайнятий. Перепрошую що потурбував тебе. Я властиво мав надію що ти якби ти мав би дрібку часу то можливо зміг би сходити мені до лікара, бо бачиш в якому я є зара стані; і ще також до будівничого, якщо ти дійсно не маєш полотна позичити мені.”