„Звичайно,” мовив Бавунцьо; хоча насправді інші слова були в його серці, яке в ту мить було просто м’яким і зовсім не добрим. „Я міг би піти. Я піду, якщо ти дійсно переживаєш стосовно тих речей.”
„Переживаю, дуже переживаю. Якби ж я не був кульгавим,” сказав Парафія.
Тож Бавунцьо пішов. Бачите, то було для нього дуже незручно. Парафія був його сусідом, і всі інші люди жили далеко від їхніх з Парафією будинків. Бавунцьо мав ровер, а Парафія не мав, і зрештою не був в стані їхати на ровері. Парафія мав кульгаву ногу, справді кульгаву ногу яка його дуже боліла, про це слід згадати, як і про його траурний вираз обличчя і ниючий голос. Звичайно, Бавунцьо мав картину і мав дуже мало часу щоб її докінчити. Але видавалося що то Парафія мав би зайнятися картинами, ане Бавунцьо. Парафія, щоправда, не займався картинами; і Бавунцьо того не міг змінити. „Бодай би то!” сказав він про себе, витягуючи надвір свій ровер.
Було вогко і вітристо, і надворі сутеніло. „Я бачу нині мені вже не вдастся попрацювати!” подумав Бавунцьо, і упродовж усього часу поїздки на ровері він або кляв тихенько все своє життя, або уявляв мазки пензля якими він ще навесні того року хотів намалювати гору та гілки з листками біля неї. Його руки конвульсували, стискуючи ручки роверового руля. Тепер, коли він вийшов із свого ґаражу, він чітко уявляв як саме він підійде до зображування того осяйного зібрання гілочок, яке рамочкою обгортало вдалинно видиму гору. Але він мав тяжке передчуття на серці, мав певний страх що вже ніколи не матиме нагоду спробувати втілити свій задум в життя.
Бавунцьо знайшов лікара, і залишив записку у будівничого. Офіс був замкнений, а будівничий пішов був додому до родинного вогнища. Бавунцьо промок до кісток, і сам простудився. Лікар не прибув до пацієнтки так швидко як Бавунцьо сподівався. Натомість він прибув наступного дня, бо так то йому було зручно: він тепер вже мав двох пацієнтів що потребували його уваги, і ті два пацієнти мешкали в усусіднених будинках. Бавунцьо лежав у ліжку, мав високу температуру, і дивовижні кшталти листків та заспіральованих гілочок формувалися в його голові та на стелі. Його не втішив той факт що пані Парафія мала лише простуду, і що вона вже одужувала. Він повернув своє обличчя до стіни і заховався у листі.
Він залишався у ліжку протягом деякого часу. Вітер далі дув. Він здув ще більше Парафієвих дахових черепиць, і кілька Бавунцьових теж: вже тепер його власний дах почав протікати. Будівничий так і не прийшов. Бавунцьові було байдуже; принаймні перші два дні. Пізніше він виповз назовні у пошуках якогось харчу (Бавунцьо не мав дружини). Парафія не приходив до нього: дощ йому накапав на ногу і вона розболілася; а Парафієва дружина була зайнята — вона видушувала шматою воду і питала себе чи „той пан Бавунцьо” часом може забув викликати будівничого. Якби вона мала найменшу потребу що-небудь позичити, вона з певністю послала би пана Парафію, мав той хвору ногу чи не мав; але такої потреби в неї не було, тому Бавунцьо міг розраховувати лише на себе.
Десь так наприкінці тижня Бавунцьо пошкандибав назад до своєї майстерні-ґаражу. Він спробував залізти на драбину, але йому від того закрутилося в голові. Він сів біля картини і глянув на неї, але ніяких кшталтів листків і ніяких візій гір не було в його голові у той день. Він мав задум як зобразити вдалинну пісками вкриту пустелю, але не мав енерґії щоб втілити то на полотні.
Наступного дня він вже чувся значно ліпше. Він заліз на драбину, і почав малювати. Щойно він розпочав поновно включатися в роботу, аж тут у двері постукали.
„Холєра!” вимовив Бавунцьо. Але він з таким самим успіхом міг би сказати „Заходіть!” ввічливим тоном, бо двері всеодно відкрилися. На цей раз увійшов дуже високий чоловік, абсолютно незнайомий.
„То є приватна майстерня,” мовив Бавунцьо. „Я є зайнятий. Йдіть геть!”
„Я є Будинковий Інспектор,” сказав незнайомець, підносячи своє скерування угору так щоб Бавунцьо з драбини міг прочитати. „О!” мовив Бавунцьо.
„Будинок вашого сусіда є в стані зовсім не задовільному,” сказав Інспектор.
„Я знаю,” сказав Бавунцьо. „Я вже давно відніс був записку будівничому, але він так і не приходив. А потім я захворів.”
„Розумію,” сказав Інспектор. „Але тепер ви вже не є хворі.”