І залишилася Дарина сама в порожній кімнаті, а за стіною хтось невидимий стукав одним пальцем по друкарській машинці.
Дак стракались[4] яни, стракались, уже, мо', в годі двадцятім, як сеє трохи вщухать почало.
І сталося так, що я була свідком тої стрічі, і розказую, як на духу.
Але почну я свою гомонку здалєй. Пуддєвкою я ще була, ще на колодки до дєвок та парабків матка не пускала, а вже заглядався на мене Павло Гуц, син колісника. І я на нього оком стріляла, що там казать, заводна я з дєтства була. Далєй — болєй, і вхопила мене любов, як лисиця курку. Уже людяки сельські маткам нашим очі колють, женили б ви, мол, їх, а то буде, як у тій пісні соромицькій пеється: «Ой дівчина дрібно скаче, учора дала, тепер плаче, учора дала, бо хотіла, тепер плаче, що не ціла…» А ми ж обоє — ще молодюсенькі, і врем'я таке, що не відаєш уранні, чи до вечора доживеш. Як заскочили у Пакуль денікінці, Павло з батьком своїм у пуднавесці[5] обода на колесо одягали. Офіцер стрілячку наставив і кричить: «Ти мобілізований до армії Добровольчої!» — «Дайте, — Павло мій гомонить, — хоч обода догнути, батько мій поранений на миколаївській, не догне сам». Так де там! А Павло — і ружжя у руках не тримав. Йон тольки й знав, що роботу та мене, мене та роботу. Вечора не було, щоб йон до нас не прибіг або на колодках ми, стракалися. Ну, зібрали їх, отаких, як мій Павло, добровольців, і повели під ружжями у Будище, а в Будищах у них якось що штаб був. Тольки ж як вели через Страхолісся, а там — узгорок є, обмолоддю густою порослий, і яри навколо, дак йон стрибнув у яр, перекулився, мо', разів десять і — навтьоки. Кріпко крутьольний[6] йон був, кріпко. А я тади на співки бігала, і навчав нас Коршак на таніні грать, а піаніна тая з панського дому узята була. А з денікінцями заскочив у Пакуль Костянтин Журавський, син покійного давно пана Опанаса. Дак се йон і робив усе, бо вкололо його, що сельські парабки і дєвки на його піаніні бринькають. Узяв йон у школі документики, Коршаком складеш, хто на співки бігав, і зігнали нас. Дак солдати нам руки на лаву клали і нагаями ремінними, з охвістям дротяним по пальцях сікли. Ой і боляче ж було кріпко, я той біль досюль пам'ятаю. Кров бризкала з-під нігтів, і нігтики мої бідненькі на трьох пальчиках позлазили, довго я так ходила, покуль нові наросли.
Усе сеє вписано до Книги днів не вигадано, усе сеє насправді було.
Дак прибігла я з ревиськом несусвітнім додому, а вже сутеніло, бо якось що сеє під пізню осінь робилося. Тольки я у хвіртку, а з-за вугла хати — Павло мій, навстріч. То я реву, як корова, а йон мені пальчики мої закривавлені цілує, і меншей мені стало боліти. І ховався Павло по горищах та коморах, докуль і не пішли з села денікінці. Пішли білі — прийшли червоні. Дак білі — болєй упасені, матка, було, гладишку молока поставила на стіл, денікінець ліктем як упоров, і покотилося, і молочко по долівці заплакало. А червоні — тії голоднющі такі. Матка чугун картоплі наварила — аж поза вухами у них лящить. Тольки неакуратні людяки були: за столом сидить і на стіл воші з голови чеше. Ну, прийшли червоні і давай собі в армію забирать. Дак перший раз Павло мій із самого Мрина прибіг. Я, правда, зраділа йому дуже, а матка моя і гомонить: «Сяя власть, синку, жартувать не любить, ми уже сеє побачили, і надовго яна». А Павло зуби шкірить: «А, яни тольки пужають, а я — не пужливий. Дочку вашу я на ружжо не проміняю, чи яно червоне, чи біле».
І живе йон, колеса робить у пуднавесці своїй. Аж прийшло за ним двоє, з ружжами. Прийшло за ним двоє з ружжами, і бачу — уже з двору виводять, а їхня хата трохи оддалєй од нашої стояла, але на узгорку, і видко мені. Я відра ухопила і — до колодязя. Дак йон ішов мимо, попросився води напитися. Червоноармійці кажуть: «Напийся». П'є йон воду з відра мого, а яни — з боків стоять, і ружжя напоготові. Напився йон води і гомонить до мене: «Жди, дєвко, скоро вернуся, я їм навоюю…» А солдатики стоять мовчки, тольки слухають. У мене серце, правда, як защемить, і сльози у відро — кап, кап. Калі нема мого Павла і нема. Пішла матка його у Мрин, до начальників добилася. А їй начальники і кажуть: «Розстріляли ми вашого сина як дезертира…»
Ну, що вже зі мною було, як я сеє взнала, і не розказать. Уже, мо', год проминув, як Павло водичку з мого відра пив, заосеніло знову, і сватається до мене парабок із Великої Вісі, з-за Невклі. Сватається до мене парабок, і пішла я до Уляни Несторки, десяток яєчок понесла. Розказую про теє сватання та й питаю: «Дак що ж мені робить? Може, де мій Павло ще живий, я ж його любила, як душу свою, і гріх на мені буде, якщо йон вернеться, а я вже очоловічилася». Несторка кинула карти і одвічає: «В'яжи рушники, понедєтко, в'яжи рушники, бо теперка мужики на дорозі не валяються, побило їх і покалічило войнами. А Павла твого давно в живих нема, карти се показують». Заплакала я, а жить, думаю, треба, віковухою не хочу залишатися. Вийшли ми з хатки Уляниної, сіли на рундучку, під навісиком. І комісар, якого яна з того світу повернула, з нами вийшов. Йон уже ходив потроху, але ще тулився до Уляни. Комісаром його в Паку лі усі називали, а фамілія йому була — Дамонтович. Матка моя ще молодим його пам'ятала, як йон на лузі панському з сільськими людяками сіно гріб. Ну, то й він коло нас на рундучку присів, у валянках і кожусі, бо ще слабий. Се вже десь під Покрову бричку за ним прислали з Мрина самого і два міліціонери для охорони, бо тади по лісах люду усякого ховалося. Забрався йон у тую бричку, і — будь здорова, Уляно, залишайся у своєму Пакулі з байстрюком у животі. Познєй йон у домі Листопадів, біля Мар'їного гаю, проживав, наче пан який. Байстрючка Уляниного, правда, за сина признавав і дорогу йому у жисть заслугами своїми перед властю добре стелив. А перед війною останньою пропав, як у воду. З Громницьким яни в тюрмі мринській стра-калися, Громницький сам Андрону Мохначу признавався позалєтось.
А що далєй з ним було — ніхто того не відає.
Отак ми сидимо на рундучку хати Уляниної на хуторі Семирозумовім, се в годі двадцятім. А вже слаква осіння почалася, студорга кріпка, наче й не холод ще, а мокротеча.
Несторка утішає мене в горі моїм. Калі дивимося, виходить із лісу жінка, у чорному вся, двоє дєток на руках її, а слідком — дєтви-дєтви, як мурашок. Як ближчей яни підійшли, аж тади ми угадали. А се була пані Дарина, прозвана познєй у Пакулі Матір'ю дітей людяцьких. А дєточок з нею було аж дванадцятеро, сироточок, безпритульних, на дорогах, вулицях та вокзалах нею підібраних. А дєтки ж тії — як сльозиночки, загорьовані. І підійшла яна до нас, що на рундуку сиділи, і зупинилися без слова жодного. І стояла яна посеред вулиці, одєв на ній чорний, виношеним, І хустка з коленкору чорного. Бо се вже Дарина знала, що рідних дєточок її нема на цім світі, і найменшенька її, Богдана, — на дні морському. Стояла яна посеред вулиці, страшка така, наче на хресті горя свого розіп'ята, і висока, наче деревина, на корню вмерла, деревина, з якої сушина сторчить, до неба волає. А на руках у Дарини — двоє дєток малих, до плечей її голівками пригорнулися, а навколо Дарини — дєтва, гуртиком тісним, од менших до старшеньких, мовби курчата на дощі холодному. А на дєтках худющих — одєв убогий, латка на латці, і ноженята в них босі, в болоті в'язкому, і зубок на зубок у них не попадає, бо вже студорга осіння. Дивимося ми мовчки на Дарину та дєток її, а яна тольки на Домонтовича дивиться, без слова жодного, бо упізнала його. Дивиться, яна на комісара, а той з дєток її очей своїх не зводить. Тади бачу, наче хмара чорна на очі його найшла, і засльозилися очі, і опустив йон голову винувато між колін своїх комісарських. Отакая балачка німа відбулася між ними. Мені самій підкотився клубок під горло, слова мовити не можу. Дак наревлися ми до одвалу, а тади давай тих дєток, що Дарина з гброда вивела, од холоду, голоду та нужі рятувать. Але се уже гомонка друга.