І ношу я воду та чищу вбиральню із ночі в ніч. А удень — на заняття. Хоч і міцний я був хлопець, а вже на плечах і долонях — мозолі криваві, і туман у голові, бо не висипляюся. Хто в наряді —той снідає після усіх, а спізнився на заняття — новий наряд. По колу мене ганяли, на виснаження. Одного дня прибігаю з їдальні, сідаю на лаву, із своїм відділенням. Єфрейтор Бандурка глянув злими очима: «Чому чоботи не чищені?!» — «Не встиг», — відповідаю. «Молодий солдат, встаньте, коли з вами розмовляє начальник!» А мене уже ноги не тримають. Я тольки посміхнувся. Посмішка моя збісила єфрейтора. Підскочив йон, ухопив за гімнастьорку, а другою рукою в лице. Кров потекла з розбитої губи. Я відштовхнув Бандурку, той на підлогу упав. А помічник його перевіряв гвинтівки. Побачив йон, що єфрейтор упав, і з гвинтівкою, як у штикову атаку, на мене. Я ухопив табуретку і — по гвинтівці. Калі вбігає фельдфебель: «Черговий! Що тут твориться?!» Я пояснюю: «Пане фельдфебель! Мене пан єфрейтор ударив, а побої солдат государем одмінені!..» Фельдфебель як заходився зіпати: «Тобі не тільки зуби треба повибивать, тобі голову одірвати треба давно! Дисциплінарного батальйону тобі мало, тобі розстріл пахне, ти руку підняв на свого начальника!» — «Пане фельдфебелю, — пояснюю спокійно, хоч уже й мене усього трясе, — я третій тиждень у нарядах, бо не даю грошей на горілку. І ви це знаєте, а дозволяєте знущатися над людиною».
Аж ось — і сам ротний. Фельдфебель йому доповів. Капітан вихопив револьвер і — в обличчя мені тиче: «Кулю тобі гострую, негідник!» А я і йому не змовчав: «Можете карать мене, якщо закон дозволяє, а зброю свою — заберіть, бо я за себе не ручаюся. Лякати мене не треба, я — не з лякливих». Ну, тут йон уже геть втратив тяму: «Зв'язати йому руки!» Зв'язали мені руки рушником і повели до канцелярії. Там склали протокола, зняли з мене погони та ремінь і — на гауптвахту, в одиночку. А на гауптвахті знаєш як: кухоль води на добу, хунт хліба, а на ніч — койка без матрацу. І пробув я на гауптвахті аж шість тижнів. А тади повели мене на суд батальйонний. А вже батальйоном командував бойовий офіцер, йон ще японської ухопив, надивився там і кой-що пойняв. Ми познєй і на миколаївській були за ним, як за кам'яною стіною, покуль не ліг йон од кулі німецької у сиру землю. І був йон у тому суді, який мене мав судити. Розказував я усю правду — і про вівсяні гроші, і про знущання над молодими солдатами, і про наряди безкінечні… І правдиві слова мої зачепили за живе командира батальйону. Одне слово, суд визнав півтора місяця на гауптвахті як достатню кару для мене і направив у роту для продовження служби. Переодягся я в караулці, іду в роту. Іду в роту, аж фельдфебель мене перестрекає: «Ты как идешь?!» — «Ногами, пане фельдфебелю…» — відповідаю. «Почему идешь?!» — «По землі». — «Я вижу, что — по земле, по чьему приказу идешь?!» А йон ще не знав про рішення суду. «За наказом командира батальйону, пане фельдфебелю!» А солдати біля казарми стояли, курили і чули нашу розмову. Фельдфебель тольки оком блиснув: «Я тебе еще припомню, ты свое получишь…» Але скоро миколаївська загриміла, і опинилися ми в окопах, а в окопах— уже друга балачка… А розказую я сеє тобі, Кузьмо Несторовичу, щоб ти пойняв трохи душу мою і через що я так ревно — за революцію, за власть робітничо-селянську. Бо революція — се та ж війна за правду, за справедливість, супроти начальників різних і підначальників».[11]
І пішов Сава Малаха із шпиля гори Крукової так само неждано, як і прийшов. Але встиг гукнути йому навздогін Кузьма, син Семирозума: «А куди ж яни подінуться після революції, випаруються в огні, чи як?» — «Хто?» — «Та різні ж начальники та підначальники, які топтаться по людяці простій звикли. Яни ж — наче гниди у волоссі. Воші революція, мо', трохи і вичеше, а гниду — ніщо не бере. І завтра з тих гнид хіба такі паразити виведуться! Ті ж чорти будуть, тольки у других шкурах. Не міг ти, Саво Савовичу, про такеє не думать, яно само кожній людяці, яка жисть знає, думається і болить…»
Але нічого не відповів на те Сава Малаха.
А коли утретє зійшов Сава Малаха на гору Крукову, уже вивершував Кузьма вітряка свого. Уже крутилися на каркасі крила, легкі, з напнутої між брусків ряднини. Од крил вал крутився, на вал намотувалася тонка конопляна вірьовка, і поволі повз на гору по молодій ще, весняній траві жорновий камінь. Жорна з першого, збудованого Кузьмою млина потріскалися у вогні, і уламки їх, обмиті дощами, біліли на схилі, як черепи давнього викопного звір'я. А як виповз жорновий камінь на шпиль гори і зупинив Кузьма вал та одв’язав вірьовку, сіли вони під вітряком покурити. І казав Кузьма Терпило весело: «Скоро покличу, Саво Савовичу, на першу паляницю!» А Малаха був ще сумніший з лиця, аніж торік, об цю пору, і очі його в самого себе дивилися, байдужі до світу, який відкривався з гори Крукової. І далі казав Кузьма, син Семирозума, лагідно й співчутливо: «Щось гнітить душу твою, Саво. Читаю сеє в очах твоїх». І одказував Сава Малаха, голова Пакульського комнезаму: «Чую довкіл, я ж не глухий, ніби ми усе, що й доброго було, зруйнували, а нового на попелищі жисті учорашньої нічого толком не вибудували. Дак думаю я довбешкою своєю мужицькою, що не ми руйнували, а нас самих війна руйнувала, сперва — миколаївська, а тади уже і громадянська. Як сього не пойнять, нічого пойнять не можна у вариві житейському. Що я робив три годики на фронті? Був я в саперах, підривником, і там, де я ступав, після мене гола, ранена земля залишалася. Мо', через те і сходжу я калі-не-калі на сюю гору. Як душу каменем придавить, хочеться глянуть, як ти, на зло усьому, що довкуль твориться, будуєш, а не останнє доруйновуєш. Хоч тхне од тебе чужим мені класовим душком, се теж правда. Але єстяка в тобі, Кузьмо Несторовичу, і тая правда жисті, над якою я не думать не можу. Я тобі ще тольки одну приключку свою розкажу. Було сеє у п’ятнадцятім годі. Ми тади в окопах гнили, на Варшавському напрямку. Гнили, бо не було з чим наступать, ні патронів, ні снарядів, самі штики. І ось пустив німець на дивізію нашу гази. Добра сотня солдат там лягла. Стали ми одступать. Не відступали, а — бігли. Не встигнемо оглядітися, обкопатися, а вже німецькі снаряди на голови наші сиплються. І перегородила нам шлях ріка, що з болота витікала. Був там місток дерев'яний, але сколь йон міг пропустити, калі вже німець — ось йон. На березі — стовпище, паніка. А поблизу там двоє сіл було. І одержали ми, сапери, наказа — розібрати будівлі і вимостити шлях військам через болото. І ось через кілька годин на місці сіл, де людяки, мо', з початку світу проживали, самі комини залишилися та глиняні стіни сараїв. Легко сеє у нас пішло: руйнувать — не будувать. А яно усе ж — людяцькими руками колись тяжко стягалося та робилося. Дак се тепер думаєш, а тади — не думалося такого.
І тольки ми настелили через болото, а вже — обстріл. Кінець світу почався, їй-бо. Артилерія, кавалерія, обоз, піхота — усе перемішалося. Уже й настил не вміщає такої прорви військ. А був у нас полковий священик, отець Герасим. Паскудненька людячка була, хоч і з хрестом на грудях. У резерві, на відпочинку, сповідав йон нас, а хто із солдат відмовлявся од сповіді, про того доповідав по начальству. Але ж піп є піп, та ще у війську, на фронті. Калі бачу, мчить до берега з пагорба бідка, а в ній — наш отець Герасим. Візник по коню періщить, а піп візника патерицею у Спину штовхає і кричить: «Швидше гони!» Мо’, за півкілометра од переправи обоз перегатив дорогу. Дак отець Герасим, бачачи, що на бідці не проштовхатися, обрубав сокирою гужі, скочив на коня верхи і давай на людяк горлопанити: «Дорогу слузі Христовому, дорогу!» Страшний такий йон був: без шапки, волосся розтріпане, хрест теліпається на грудях, очі круглі, перепужені. А хто ж тую дорогу вступить, хоч і попу, калі кожному жити хочеться? Солдати ще й насміхалися: «Молися, отче, щоб снаряди нас не дістали. Ти ж навчав нас перед наступом: Бог помагає тому, хто молиться…» Чи молився піп — не знаю, але упав снаряд з неба у юрму, і не стало ні отця Герасима, ні тих, хто з нього насміхався, саме крошиво із тіл людяцьких. Дак я тебе запитую, Кузьмо Несторовичу, калі вже ти розумака такий: «Де йон, Бог? Де?!»
[11]
За рукописними спогадами Степана Точиленка, надісланими його сином В. С. Точиленком з м. Одеси.