«Дозволь, отамане?» — Козубел поставив ногу на край лави. Звідси, з лави, очам Кузьми відкрилося Русалчине озеро, сховане досі за стіною очерету. Вода в озері була чорна, як глина-чорнуха, а по темній воді низовий вітер гнав, вигойдуючи на брижах, жовте осіннє листя. По той бік озера, куди ще діставало проміння призахідного сонця, хтось роздмухував попід очеретами червоний жар. «Сяя краса — се голос Бога до мене, — втішено подумав Кузьма. — Се — благословення його. Бо усе ж правдивіше самому померти, аніж убити іншу людяку». І перевів він очі, і побачив, як Хтоломей Погиба довужився в берег і хлебтав озерну водичку. А потім голова його безсило упала на торф'яне, коричневе дно, і останній видих сплив на поверхню води кривавою булькою. І збунтувалася душа Кузьми: «Господи, красу навколишню сотворив ти і востаннє гомониш нею до серця мого. А хто ж сотворив сеє криваве видиво?!» І посміхнувся гірко Кузьма з довірливості своєї до світу земного і небесного. «Чого ти либишся?! Чого ти либишся на краю могили? — аж скрикнув Вовчар. — Ось ти зараз ще живий, а ми од'їдемо, і тебе вовки по шматках розтягнуть і вороння клюватиме!» — «Не мене, чоловіче, а осей мішок із кістьми та м'ясом, — ворухнув плечима Кузьма. — А душа моя — яна нікому не підвладна, ні тобі, ні смерті. Вилетить яна з тіла — і птахом сонячним у небеса полине, не вперше я помираю, мені сеє ще на фронті відкрилося». Легкою, вовчою ходою отаман пройшовся вздовж берега і знову вернувся під дуба: «Зніміть, хлопці, сього штукаря, у голову удареного. Хай буде — як не зі мною, то коло мене. Треба ж із когось і посміятися в суворій жисті нашій. А мо', нас тольки двоє в світі таких, що смерті не бояться. Йон не боїться, бо вірує в Бога, а я не боюся, бо уже не вірую ні в Бога, ні в чорта. А ви, хлопці, хоч і наловчилися стрілять та вішать, а як попадетеся в чеку та візьмуть вас жидки за петельки — скиглитимете, смерть побачивши, як цуценята… І — по конях!» І зняли зашморг із Кузьми, і по мотузці шкіряній, якою руки були спеленуті, ножем полоснули. І опустився він на лаву, і сидів незрушно, мовчки, поки й коня не підвели йому. І посадили в сідло, бо руки й ноги були як не його, не слухалися. І поїхали вони вервечкою понад болотом Чортовим, і їхали довго, уже й зорі висипали, і небо над Замглаєм, де торф горів, червоно набубнявіло. І перебрели вони Білорічицю. Коней напоївши, заглибилися в ліс і там, на галявині, де копичка сіна стояла і паша для коней була, заночували. Лісовики забралися на дерева довкола галявини, прив'язавши себе вірьовками. Кузьмі Вовчар наказав лягти коло нього, на сіні. Сіно пахло літом, що вже минуло, лишивши саму пам'ять про себе, як і життя. На верховітті дубів висіли крупні, як жолуді, зорі. І зирили вони у душу Кузьми Марусининими синіми очима, і думав Кузьма: чи спатиме вона цієї ночі, чи знає хоч, що з ним, де він? І мовив він до Вовчара, який, загорнувшись у пальто, вкладався під копицею: «Ти б, Демиде, переказав якось через людяк своїх жонці моїй, що я покуль що живий…» Засміявся Демид Волохач у пітьмі осінньої ночі, наче снігом обсипав: «Таки не од світу сього трохи ти, Кузьмо Несторовичу. Чека мринська твоїй жонці уже сказала і розказала, і ще довго розказуватиме… Жидок, який до твоєї потилиці нагана тулив, а я — випередив, то — їхній хлапак, сильно вислужений». Десь кряхнула спросонь ворона, верескнув заєць, причавлений лисицею, і знову зробилося тихо у лісі, як на кладовищі.
По довгій хвилі знову озвався Вовчар: «Дак ти, Кузьмо Несторовичу, і насоправдє віриш, що є йон, Бог, і піджидає нас у небесах, щоб судити за діла наші?!» — «Калі віруєш, то Бог для тебе є, а не віруєш — і Бога нема, — відповів Терпіло. — А суд — кожна душа сама себе судить і присуд виносить, ще на землі…» Довго мовчав отаман і раптом прохрипів зі злом і торжеством у голосі: «Нікого на небі нема, щоб ти знав! Ні Бога, ні чорта, самий туман. Там, угорі, тепер єроплани літають і єростати, і калі б що було, самольотчики хоч у бінокль, а побачили б. А на землі — я Бог! Кого хочу — роздавлюю нігтем, як вошу, кого хочу — милую, і ніхто мені не указ!» І вже не озивався він тої ночі до Кузьми, сина Семирозума.
І днювали вони у лісі коло Хмільниці, тихо, як звірі, що залягли у лігвищах своїх. Когось піджидав Демид Волохач. Аж ось приїхав по сіно до копички дядько хмільницький. І не здивувався дядько, коли з лісу вийшов до нього Вовчар. І розмовляли вони довго, під копичкою, оддаля од гурту. І бачив Кузьма з-за кущів, як блиснуло золото в руці отамана і висипав він золоті монети в підставлені пригорщі дядька. І вчув Кузьма, бо голосно, з притиском мовив Вовчар: «А калі збрехав, непуть, з живого шкуру зніму, ти мій норов знаєш!..» І бачив Кузьма, як сполотнів, зів'яв дядько.
І скомандував Вовчар, за дерева зайшовши: «По конях!» І поїхали вони на схід сонця, у бік Пльохова, а дядько старатливо сіно на воза вкладав. І виїхали вони скоро на просіку, молодою ліщиною порослу, і повернули, з наказу отамана, на захід. Проскакавши просікою, зачаїлися біля лісової дороги. А вже чуть було, як стукотять колеса на дорозі, об коріння дерев. І вигулькнув віз з-за дерев. Сіна було на дні, а дядько хмільницький стояв у передку і хльоскав віжками по спині коня, аж той із дуги вискакував. «От стерво, і одкуль тольки такі людяки беруться на землі нашій? — повільно процідив крізь зуби Демид Волохач. — Продав мені Юхновича, а тепер спішить, щоб Юхновичу продать мене». І узяв він гвинтівку з рук Козубела, і прицілився. Постріл пролунав тихо, наче хто горіха розкусив. Кінь, торохкотячи возом, помчав далі, по лісовій дорозі і зник за молодим дубняком. А дядько, випустивши віжки, на хвилю повиснув у повітрі, відтак проволоком, наче лист сухий з дерева, упав на землю. А як виїхали на дорогу, дядько лежав на узбіччі, під дубом, скоцюрблений, і вже руда лісова мураха повзла по лицю його мертвому. Козубел скочив з коня і занишпорив по кишенях убитого. Але гарикнув отаман: «Залиш його, жадюга, мо', на тому світі од чортів одкупиться… Мертвий, йон чесно золото заробив. Тепер член трійки моїх рук не мине, я його за члена на дуба повішу…»
І поскакали вони лісовою дорогою, а потім — у яр звернули. І виїхали вони до ріки Жеведеси, і перебрели Жеве-десу, коням по коліно було. І поскакали вони вздовж Жеведеси, і до ріки Синявки, нижче Коршаків, добралися. І переїхали вони через Синявку вбрід, обміліли ріки після літа гарячого, і поскакали полями. Уже сутеніло, і поля були — як пустеля. І згадував Кузьма розказ матері, Уляни Несторки, як уперше поїхала вона з батьком своїм навколо світу — горшки продавати. Тепер повторював Кузьма подоріж давню матері і діда свого по селах околишніх, але не шляхами битими, як люди, а ярами та стежками лісними, звіриними. І кривавим був слід їхній.
А на крутому березі Студениці дали вони коням спочить і самі спочили. Тут сокотіла вода з кручі, і пили вони воду джерельну з пригорщ, і пахла Кузьмі вода джерельна кров'ю людською. І казав до Кузьми Вовчар, з обидою і тривогою у голосі: «Крадемося по своїй землі, насоправдє, як тії вовки. А ранєй було — на чий поріг ступлю, тамочки мені і стіл, і стеля над головою. І йшов мужик у ліси, як на прощу. Бо сальця за шкуру більшовички залили продроз-версткою, комунами і класовою безпощадністю. І вішав мені лапшу на вуха Ангелочок, комісар мій і політик закаканий: ось яна, війна народна, розгоряється… І од поляків йон поміч обіцяв. А поляки, тольки в лісах сіверських шелеснуло, так і шаснули в нори варшавські, і плювать їм на наші біди. А мужичка більшовики ситнішим калачиком поманили. Йон і побіг із лісу без оглядки, на сідала свої, до бабів під спідниці. І продає тепер мене мужичок, якому я свободу виборював. За ніщо продає, тольки чека припужає трохи. А ті, хто ще з лісу не драпанув, тримаються покуль що мене, бо подіться їм нема куди. Але і яни позирають убік, як віл з-під ярма… Як ти за розумаку себе маєш, то скажи, чого сеє так?» — «Вода прибутна колобродить і вирує над нашими головами ось уже скольки годків лихих, і нема у світі розумаки, щоб у тій воді русло ріки прозирив, — відповідав Кузьма. — Хіба що Бог з неба те русло бачить і таїну скмо знає. Але й він ховає її од збожеволілих людяк за сімома замками, хоч кричи до небес, хоч волай. Але скажу тобі, Демиде Мартиновичу, що в головешці моїй дурній колотиться і що серце зболене клокає:[12] земля кров'ю людяцькою наситилася, і болєй не приймає яна. І верх теперки візьме той, хто скаже народу змученому: хопить, хлопці, кров проливать, давайте жить та дивитися, що з пролитої ранєй крові проросте…»