Володимир Дрозд
Листя землі
Нові книги роману
Про видання
Висловлюю глибоку вдячність родині Попівських і Фещенків за сприяння у багаторічній праці над новими книгами епічного роману «Листя землі».
Видано на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за Програмою випуску соціальне значущих видань.
Микола Жулинський — Володимиру Дрозду
Привіт, Володю!
…Почав читати «Листя землі» я з першої сторінки — і ось уже добрих двадцять днів потрошки, по сім-десять сторінок, бреду, морально знесилений, але духовно бадьорий, твоїм Краєм — бреду цією «Книгою доль і днів минущих», мов очманілий від людського горя, від жорстокої правди, від мужності твоєї, яка дозволила піднятися слідом за Нестором Семирозумом на сьоме чи восьме небо і правдиво вичитати трагічну сув'язь людських доль…
Дрозд — ти геніальний! Я не можу не висловити свого захоплення цією мужньою і гіркою на правду лиху книгою. Нічого подібного я не уявляв, бо так чутливо вловити оте шепотіння занімілих від горя й переживань людських душ можна лише тоді, коли ці шепоти-сповіді живуть у твоїй душі, молять і благають відпустити їх у світ, аби інші не ожорсточували себе ненавистю і переймалися вірою й Довірою одне до одного. Та марно пішов до бібліотеки, шукав твої книжки, бо узяв із собою лише «Листя землі» та журнали, в яких друкується друга книга «Листя…». Бібліотекарша каже: «Нет у нас такого писателя…» А я порився і надибав на твою синеньку «Ніч у вересні». Здивувалася. Перечитав «Як я родився», «Замглай» — звідси ти, там уже — проростало «Листя землі». І Галя уже читає. Я ж розкошував над «Листям землі», вражаючись оригінальній композиції твору, дивовижно багатій лексичній палітрі. А ці голоси «збоку», свідків, тих, хто бачив, чув, — це ж диво! Мені ночами ці голоси сняться, вони звучать у моїй свідомості, бо якась магічна сила затаєна в цих своєрідних доповненнях, уточненнях основної оповіді.
Я не пропустив жодного слова, повертався до образних виразів із такою жадібністю, наче макав пальця у мед і обсмоктував. Ти тільки послухай: баронеса «синьо-біла вся, як гербовий папір»; прийшла «червона мітла» і висмикнула останню подушечку з-під дєток моїх, і стукнулися яни голівками об черінь» (який страшний образ доконаної бідності!); Устим «дивився в землю, і земля диміла од очей його»; про більшовицьких агітаторів: «рани наші душевні сіллю слів посипали»; про Соньку, яка з офіцером повіялася «до самих Одес», — покинув Юзеф, «стидно хвору»; «камінь — і той вивітрується, а ви хочете, щоб ум людяцький усе беріг»; про дівку, яка ще заміж не вийшла: «ще не очоловічилася»; «скільки того світу широкого, а людям усе тісно…»
Важко доступитися до цього роману, але — почав. І назвав свої роздуми «Жорстока мудрість життя живого, або Євангеліє від Володимира». Та хіба можна усе це узагальнити, якось систематизувати? Там — доля нашого народу за сто років, а ти спинаєшся щось «виловити» з того бурхливого потоку життя і сказати: ось це головне, що хотів сказати письменник. Що головне? Мабуть, душа людини, яку ти відкриваєш тим, хто зможе, захоче прочитати «Листя землі». Душа Краю, душа народу, велике нелюдське терпіння і віра. Віра в кращий день, в Горіхову Землю, в те, що нарешті втомиться людина від насильства і зверне свій погляд до Бога — зазирне у свою душу, простить усім гріхи їхні, не вимагатиме суду ні людського, ні Божого, а повірить у добро, в любов, в землю свою і працею важкою поверне втрачену віру в Бога. Віру в себе, в свої сили, в свою душу.
Ти справжній єретик. Горів би ти за часів Кальвіна на пекельному вогні за своє намагання посперечатися із Богом! Але твої сентенції — візії художника, який образно осмислює сутність Бога. А для цього він повинен уявити себе Богом, увійти у цей образ, подивитися його очима на сотворений (чи уявлений) Ним світ. Без сотвореного Богом світу не буде Бога. Нема Бога поза цим світом, бо світ цей — образ Бога. Його уява, як ти пишеш: «Якби Він не сотворив світу, не було б жодного виправдання Його існуванню», — це реалізований, сотворений образ світу. Нащо тоді людині Бог, якщо не було б світу як образу Його? Мені було дуже цікаво читати твої роздуми про суть божественного творіння, яке у твоєму уявленні є процесом повсякчасним і вічним, бо, якби зупинився цей процес, тоді б помер Бог. Згадаймо Ніцше. Бог мусить повсякчасно творити, аби бути живим. Тому він і сотворив смерть, бо інакше не було б народження. А народження — це творчий акт, таємничий і тому вже — божественний, бо свідчить про наявність Творця, Бога. Бог також постійно перейнятий тривогою за Своє Буття в людині, необхідністю повсякчасно нагадувати про Себе — аби жити у нашій духовній спразі Його пізнати. Тому Він руйнує і творить, умертвляє і народжує — бореться за Своє існування у Всесвіті — ТВОРЕННЯМ. Так і художник. Доки він творить — почуває себе живим, бо заперечує новим творенням себе учорашнього. Так оживає духовний ланцюг вічності. Часто — в ілюзіях, сподіваннях, але хто скаже, що це — не так… Усе це у тебе — живе, нуртує в тобі — у Нестарі, про якого ти так багато роздумуєш. Цікаво, що сумніватися змусила Бога людина, сотворена Ним (у тебе — Нестор). І не лише тому, що людина сотворена по образу Бога, а тому, що тільки людину Бог так необачно наділив даром творення, доуявлення, передбачення. Отже, людина може зазирнути за сотворений Богом світ, туди, де зачаїлася таїна творення одне із найбільших чудес і найбільших ілюзій людського роду. Даром творення Бог зачарував людину на життя, інакше нема смислу буття для людини. Не кожної, а окремішної, Богом поміченої. Згадай А.Шопенгауера (есе про геніїв), Івана Бунта — про Л. Толстого («третє око»). Цей дар творення — і солодкий (у якісь миті), і болісно-трагічний, нестерпно невимовний, бо не буває повної насолоди від сотвореного…
Володю! Ти — щаслива людина! Чорт з усім цим копошінням — із Спілкою, із ювілейним ушануванням, із нагородами! Ти написав велику книгу буття українського народу і дякуй Господові, що він дав тобі сили і здоров'я це здійснити. Ти виконав найвищий обов'язок перед своїм народом, бо Бог дав тобі дар творити словом і це ти зумів реалізувати.
Знаю, мало хто прочитає «Листя землі» від початку до кінця. Але її треба (хоча ти вважаєш, що можна читати з будь-якої сторінки) читати з перших слів, бо без цього не пізнаєш ні чудотворного дару Уляни, не зрозумієш високої місії Нестора Семирозума, великої мудрості життя на землі Кузьми Терпила, ні ганебної чорної душі Михаля Громницького, ні вовкулацької долі Мартина Волохача…
Жаль, але Нобелівську премію тобі за неї, за «Листя землі», не дадуть. І лише тому, що неможливо це «Євангеліє від Володимира» перекласти англійською мовою. Але якщо всерйоз, то «Листя землі» заслуговує на Нобеля. Бо такої жорстокої, чесної правди про свій народ за 100 років ніхто не написав!
Я тут ходоку, читаю усіляким високопоставленим курортникам уривки. Галі читаю, тішусь, горджуся — і не знаю, як написати про тебе, про твою «Книгу доль і днів минущих».
Цьомкаємо Ірину, обіймаю мого брата Жульєна, вітання Орисі і Павликові — хай гордяться батьком!
Розказ про криницю Семирозумову
А було це у літо Господнє одна тисяча дев'ятсот двадцять третє.
На п 'ятеє літо жисті нової було сеє.
І говорили в Пакулі, що Кузьма, син Нестора Семирозума, із глузду зсунувся, третьої клепки лишився, зробивсь як потороча.
Здурів йон, зовсім здурів — із-за жонки своєї, Марусини, що од сухотки померла, перед Постом великим, а Кузьма тади ще із Чеки не вернувся. Се вже йон познєй з'явивсь, увесь — наче в терниці його теребили. Де Марусина моя, запитує, а білеє тіло Марусини у землі сирій, на горі Вишневій уже черва їсть…