Утім, перейменована Московія і досі найбільша, хоч тепер частково у вигляді крижаної пустелі. А от усі прогнози про її розпад знову не справдилися. Бо ж утворення незалежних північнокавказьких держав від Адигеї до Дагестану та Калмикії включно, а чи навіть Далекосхідної республіки — розпадом не назвеш. Бо ж скільки там тієї Калмикії, як і того Дагестану, чи тієї ж Далекосхідної республіки, порівняно хоча б із Заураллям, яке як було болотистою тундрою, так болотистою тундрою і залишилося. Льодовик за Урал чомусь не пішов і у Східний Сибір не пішов. Там лише льодовикові поля на гірських хребтах, включаючи гори Камчатки. А от край Чукотки відморозило, і крига знову з'єднала її з Аляскою. Проте крига там була і до Льодовика, трималася по півроку і більше.
Хоч якась втіха для московітів, що казанські татари та інші поволзькі народи, чиї землі опинилися під Льодовиком, усе ще у федерації. Може, тому й у федерації, що під Льодовиком? Але головна загадка — це якути–саха, вони також поки що у федерації. Може, просто вважають, що без російського ядерно–нейтронного щита їх швиденько схаває Китай, разом із їхніми алмазами, звичайно. А китайців потім буде набагато важче виперти, ніж росіян. Мабуть, саме такі думки були у світлих якутських головах, коли вони вирішили залишитися у федерації. Хоча то лише дехто у нас так вважає. А що там у тих якутських головах насправді — не знає ніхто. Щоб це знати, мабуть, треба їсти стільки ж в'яленої риби, як їдять вони. До нас ця мода доходить лише тепер, хоча майже вся риба все одно чи то аргентинська, чи португальська, а в'ялення, здається, турецьке.
Може, завдяки тим якутам і самі росіяни, чи то пак московіти, у цю важку для виживання нації годину, попри всі випробування і злигодні, також ще якось тримаються купи. В європейській частині у них ще залишилися окремі поселення у бєлгородсько–курській тундрі вздовж нашого північно–східного кордону і ще той маленький анклав на Балтиці, але там його тепер також трохи підморозило. Але підморозило — це все ж не те саме, що заморозило. Тепер чим далі на Захід, тим тепліше.
На Західній Україні тепер також суціль степи, холодні й сухі. Але влітку в Прикарпатті ще випадають сякі–такі дощі, і тваринництво ще якось розвивати можна, ще якісь зимостійкі генномодифіковані сорти ячменів, інших злакових та бобових також висівають, а потім, ще за дольодовиковою звичкою, традиційно борються за врожай, решта — тепличне господарство.
Тепличне господарство і Пуху–пуху
Треба знати українців! При найменшій можливості кожен намагається мати власну тепличку, а хто заможніший — то цілий «зимовий сад». У всіх громадських закладах «зимові сади» або хоча б зелені оази на кшталт тієї, що до Льодовика була у бібліотеці імені Вернадського, тепер норма! У всіх барах, ресторанах, кінотеатрах, більярдних і тому подібне без зелених куточків просто забирають дозвіл на діяльність.
Міха якось сказав, що, мабуть, з космосу тепер вся Україна виглядає наче за склом. Треба просто знати нашу землеробську націю, аби розуміти, що за найменшої можливості наші люди все одно будуть порпатися у землі, бодай навіть під склом. Помідори, огірки, солодкий перець і всі інші овочі й деякі фрукти у теплицях, де денна температура зазвичай підтримується у межах 20–23, а нічна — 12–15 градусів, цвітуть і плодоносять безперервно. Останнім часом почали з'являтися і двоповерхові теплиці, а у Глевасі, я вже бачив, — і триповерхові. Я найбільше люблю цей південний напрямок і часом туди катаюсь, за Чабани, Глеваху і далі. За Глевахою вже майже не зустрічається гляціалів.
Таке захоплення теплицями — ще одна наша, як каже Петруня, ментальна відмінність від наших «дорогих гостей», і цього навіть не потрібно було запроваджувати якимсь спеціальним указом. Бо ж «дорогі гості» обходяться без теплиць, принаймні ті, що приперлися сюди, перекотилися на нашу територію. А якщо й мають теплиці, то невеликі, і вирощують там винятково «огурчікі», бо ж відомо, яке нестерпне для них життя без цього продукту. Решту провізії краснодарський уряд з останніх сил закуповує для них за нафту й газ.
За угодою їх тимчасового, на час Льодовика, перебування на нашій території, цю нафту–газ вони й нам продають за своєю внутрішньою ціною. Хоч і в цьому, як завжди, постійно намагаються обдурити, тут їх уже не зміниш. Решту помпують до Європи, а за виручені кошти везуть провізію переважно з Туреччини та Єгипту, а оковиту — з Фінляндії. Фіни у тому трикутнику, який у них ще залишився, після того як Льодовик зруйнував усю паперово–целюлозну промисловість, натомість набудували ультрасучасних горілчаних заводів. Відтак, з криги роблять горілку для усієї Європи, а найперше, звісно, для колишніх росіян, а теперішніх московітів.