Льодовик також захавав майже всю європейську частину Російської Федерації, за винятком південних областей, і не подавився. Розростання велетенського континентального льодовикового щита майже співпало із її західним державним кордоном. Зупинилося десь приблизно на межі Нарва — західна околиця Смоленська — південна околиця Воронежа. Далі — вниз по Дону, дугою вгору і знову вниз до самого Волгограда–Сталінграда–Царицина… Цю мапу земного обледеніння часто показують по телевізії, друкують газети, вона у мене завжди перед очима.
Якщо рухатися руслами рік, куди льодовик дійшов найдальше, то Доном до самої станиці Вешенської, а Волгою — вважай проковтнув Волгоград. Росіяни у терміновому порядку на засіданні Державної Думи, яка за ті роки тричі переїздила: спочатку — Самара, потім — Волгоград і, нарешті, у Краснодар, перейменували Волгоград назад у Сталінград, а через місяць повернули йому ще давнішу назву — Царицин. Льодовик його таки накрив, але далі не пішов. Видно, й справді у цій назві для них є щось сакральне.
А Крим навіть на якийсь час зробився островом. Після того як води Чорного й Азовського морів разом із Світовим океаном піднялися й затопили Перекопський перешийок, а разом з ним і ділянку низинного Криму й Північного Причорномор'я. На південному березі мені таки найбільше було шкода пречудових парків, а ще набережних — алуштинської і, звичайно, ялтинської, що разом із прилеглими кварталами також на деякий час пішла під воду, хоч і не надто. Якраз настільки, щоб знамениті кораблі–ресторани «Золоте руно» та «Hispaniola» занурилися по самі щогли і через усі дірки одразу ж наповнилися водою. Сюжет про це у свій час крутили чи не всі наші телеканали. Лапаті ялтинські пальми на набережній й усі ці столітні кипариси, платани, велетенські «мамонтові» рододендрони й інші теплолюбні дерева та кущі, а також крислаті кримські сосни та дуби, на жаль, також не вижили.
Однак водночас несподівано на одну проблему стало менше. Цією проблемою ще донедавна вважався російський Чорноморський флот, залишки якого теперішні наші «дорогі гості» — кліматичні біженці — ще продовжували тримати у бухті Севастополя.
Кілька іржавих посудин, як тільки вода почала підніматися, затонуло одразу, інші — трохи згодом, а останнього корабля захопили, вивели у море і під хорові співи: «Ще не вмерла…» й «Не пора, не пора…» урочисто затопили свідомі громадяни. У воді залишилися лише якісь надсекретні бочки. Позаяк самі кораблі вже триматися на воді не могли, то їх підтримували притоплені секретні пристрої у формі бочок. А коли кораблі почали тонути, то залишилися лише бочки, і росіяни потім їх ще виловлювали, аби нам не дісталися. Але одна все ж пропала. Списують на наших, наші на турків, а турки ще на якихось греків. І все ж до війни не дійшло. Просто все замерзло, через це також.
Тим часом на тому ж таки — на деякий час — острові Крим встиг відбутися референдум щодо проголошення незалежності. Його результати були прогнозовані, і ніхто особливо й не заперечував, аби Крим знову став незалежною державою кримськотатарського народу. Після того, що з усіма нами сталося, і порівняно із тим, що усім нам загрожувало, це стало найкращим виходом із ситуації. Кримські росіяни, шоковані зрадою Кремля, наміром спекти їх заживо разом з усіма іншими, тепер воліли жити краще у демократичній кримськотатарській державі, ніж із колишніми співвітчизниками, ніхто з яких і не пискнув на їх захист. Навіть потужна російська агентура у Криму виявилася безсилою. Україна отримала ще одну дружню країну і назавжди зняла проблему відродження довбаної імперії.
Коли ж вода відступила, і не просто відступила, а відійшла, наприклад, у північно–західній мілководній частині більше ніж на кілометр від дольодовикового берега, а на південному березі Криму хоч і не так далеко, але також на кількадесят метрів, і півострів знову став півостровом, а Чорне море — великим солоним озером, то вже й із кримськотатарською незалежністю недоцільно, та й немудро, було щось міняти. Тим більше, що кримські татари не робили жодних спроб когось отатарити чи омусульманити. Правда, наш Петруня–Мамонт, як росіянин за походженням і український буржуазний націоналіст за переконаннями, час від часу пробує сипати сіль на рану. А етнічні росіяни — українські націоналісти, а особливо буржуазні, після Льодовика — це у нас досить поширене явище.