Голос Меґґі майже непомітно змінився, так ніби до кімнати увійшов Морван:
— Мені не подобалося, що вони бачилися… Він погано впливав на твого батька…
Ерван мало не розреготався.
У нього вирвалося запитання, яке не було пов’язане з контекстом розмови, але крутилося на язику вже роками:
— Що між вами сталося в Африці?
— Я не розумію, що ти маєш на увазі.
— Ви познайомилися і відразу вирішили одружитися?
Вона дивно гиготнула:
— Ми закохалися…
— Мабуть, це тривало недовго.
— Ти помиляєшся. Кохання нікуди не ділося. Зараз просто в іншій формі, всього лиш.
— Мені завжди важко було тебе зрозуміти.
— Твій батько хворий.
Ерван усе нервовіше міряв кроками стоянку. Гуркіт машин віддавався у його скронях. Небо було синім, але густим, як розплавлений метал.
— Ти завжди його виправдовуєш, посилаючись на нерви, — продовжив він, як юнак, який напрошується на бійку. — А можливо, він просто паскуда, яка тлумить свою жінку, га? У будинку 36 є чимало таких. Повір мені, ці негідники не мають нічого спільного ні з Арто, ні з Альтуссером.
Поет і філософ, яких він згадав, були кумирами його матері. Двоє інтелектуалів, які закінчили свої дні у психіатричній лікарні, а другий ще й з невеличким плюсиком: він задушив свою дружину під час нападу у 1980 році.
— Це дуже сумно. Ти нас ніколи не розумів.
— Я майже двадцять років розділяв з вами повсякденне життя.
— Ти знаєш лише один його бік. Тобі невідомо, що відбувається у близьких стосунках пари.
— Позбав мене від подробиць.
— Ми завжди мали окремі спальні, — заперечила вона, стишивши голос. — Але під покровом ночі жорстокість відкриває своє справжнє обличчя…
Він занурювався у ці одкровення, наче у багно. Тембр голосу матері, який звучав і пошепки, і близько водночас, гіпнотизував його.
— Мушу вже бігти. Маю дуже багато роботи і…
— Ви бачили лише денну версію його хвороби. А вночі ставало зрозумілим, що він справді… одержимий.
Ерван повернувся до свого авта і відчинив дверцята.
— Меґґі, я тобі передзвоню, я…
— Пам’ятаєш, коли він, перед тим як сідати їсти, клав свій пістолет на стіл?
— Як можна таке забути?
— Одного разу вночі, коли ми були самі, він вистрілив у мене.
Ерван оперся ліктями на дах свого «Вольво» і обхопив голову руками. Минуле його батька було схоже на архів нацистів: варто трохи пошкребти — і відкриється якесь нове паскудство, невідоме досі жахіття. Це джерело не пересихає ніколи.
— Ти… він тебе поранив?
— Набої були сліпі. Я знепритомніла і наклала під себе.
Було таке враження, що його душа вкривається трупними плямами.
— Я кладу слухавку…
— Він місяцями принижував мене через цю історію.
— Чому ти мені це розповідаєш?
— Щоб ти зрозумів — це не просто жорстокість: він божевільний.
— Що це змінює?
— Усе. Він не відповідає за свої вчинки.
— Коли так, його треба покласти до психлікарні.
— Не мели дурниць.
Її тон наче говорив: «А як Франція давала б собі раду без Морвана?».
Кава, яку Ерван щойно випив, підступала до горла. Він не знав, від чого його нудило більше: від батька, від матері чи від їхнього навіженого союзу.
Він уже справді натискав на кнопку, щоб завершити розмову, і тут зненацька вирішив поставити запитання:
— Лонтано. Пригадуєш щось таке?
— Ясна річ, це місто, ми там жили.
— У Катанзі?
— Нове місто, побудоване на прибутки від копалень. Місто колоністів. Я мешкала там разом з усією родиною.
Якось батько сказав йому: «Твоя мати — безрідна дочка сім’ї кровних родичів валлонського походження, які вже понад сто років обростають мохом у Заїрі. Вона і бельгійка, і конголезка водночас. Два ґанджі за ціною одного!».
— Перед тим, як накласти на себе руки, ді Ґреко записав це слово на аркуші паперу, як ти гадаєш, чому?
— Ну… я не знаю.
— Це останнє слово, яке він вибрав перед смертю: там неодмінно мало відбуватися щось неймовірне, правда?
— Можливо, для нього… Я повторюю, що знала його дуже погано.
— Подумай. Не пригадуєш якоїсь особливої події?
Вона одночасно важко зітхнула і посміхнулася, промовивши голосом, наче просто з Ібіци:
— Можу згадати лиш одну, дуже важливу, але не для ді Ґреко.
— Яку?
— Там народився ти, мій дорогенький.
Морван раптово прокинувся. На якусь мить подумав, що це одночасний приступ амнезії і тетанії.[29] Однак труснув головою і прийшов до тями. Кинув оком на годинник: десять хвилин на першу! Він був у своєму кабінеті на площі Бово. Боже, от гівно. Мабуть, він сів на канапу і просто вирубився.