— І за що вони б’ються?
— За гроші.
— Яка зброя?
— Бажання.
Він сів поруч, наче щоб заспокоїти вередливу дитину. Вдихнув запах мила і крему, яким пахнуло її тіло.
— Не мели дурниць, — сказав вже спокійніше. — Ти продаєш своє тіло, от і все.
— Я не приймаю логіку буржуазії.
— Ти собі шампанське попиваєш у номерах-люкс, тож не починай про класову боротьбу.
— Буржуазія — це щось інше.
— Невже?
— Це старіти і спостерігати, як ростуть твої діти. Це пожертвувати усім задля комфорту і спокою. Це вмирати з нудьги, зате бути захищеним від усіх можливих загроз. Повір, мій світ зовсім не такий вже й затишний. Це постійна боротьба, ворожнеча і міряння сил. Чоловіки у ньому завжди мають бути заможнішими, а жінки — вродливішими. Вони сплять разом, але у глибині душі ненавидять одне одного.
— Це світ повій і клієнтів.
— Ерване, ти ж розумніший за таке.
Одного разу він підвозив її на вулицю Лінкольна, що у 8-му окрузі. З невеличким запізненням він зрозумів, що привіз Ґаель просто до клієнта: її поведінка в машині — щось середнє між хвилюванням і недобрим передчуттям, потреба поновити макіяж… Він вискочив із авто, знайшов продюсерську фірму, куди вона приїхала на зустріч, і увірвався до приймальні, тримаючи руку на зброї. Дуже швидко він зрозумів свою помилку. Тут усі знали Ґаель і звикли, що вона приходить до шефа. Вільний світ дорослих людей. Йому довелося тікати звідти мало не присоромленим.
— Яка різниця між домогосподаркою та утриманкою? — продовжила Ґаель. — Остання всього-на-всього краще вбрана.
— А кохання? Діти? Створення сім’ї?
— Ти хочеш сказати, так як у наших батьків?
Нарешті у неї вирвалися ці слова. Відтоді, як вона підросла достатньо, аби розуміти, тобто боятися, Ґаель перетворилася на суцільний протест. Спершу проти своєї сім’ї, тоді проти лицемірної системи, яка дозволяє таку брехню.
— Не приплітай сюди батьків, — кинув він приглушеним голосом.
— Але ж саме про них і мова! Чим ти мені дорікаєш? Тим, що я сплю з чоловіками без почуттів? Трахаюся, щоб вижити? Хіба не це робить наша мама все своє життя?
— Ні. Вона любить тата.
— Тоді вона ще дурніша за мене. Мені хоч платять і мене не товчуть.
Він підвівся і зробив кілька кроків, нахиливши трохи голову, щоб не зачепитися за стелю мансарди. Не мав, що їй додати. На книжкових полицях стояли «Одновимірна людина» Герберта Маркузе, «Таке фатальне бажання» П’єра Клоссовскі, «Народження трагедії» Фрідріха Ніцше… Він читав ці твори у юності — література високого польоту. По-своєму Ґаель була інтелектуалкою.
— Я зневажаю чоловіків, — процідила вона крізь зуби. — Але ще дужче я зневажаю жінок.
— Яких саме жінок?
— Не треба далеко ходити. От хоча б Меґґі, а ще своїх подруг, своїх суперниць. Мені соромно за них. За їхні жалюгідні історії, за запопадливу участь у ролі жертви. Хіба жінки за таке боролися ціле століття? РВЖ,[34] Симона де Бовуар, Ненсі Фрейзер — заради чого? Щоб отримати право бути трохи більше висміяними, трохи більше обдуреними! Зрештою, самі чоловіки і визволилися у цій історії. Як були негідниками, так і залишилися, але тепер не зобов’язані ні платити, ні дотримуватися певних правил. Більше немає потреби бути джентльменом чи подарувати мінімальний подарунок, щоб потрахатися. Ось яка рівність статей.
— В якому світі ти живеш, Ґаель? Навколо вже давно не вісімнадцяте сторіччя, жінки дають собі раду самі і нічого у чоловіків не просять!
— Саме це я і кажу. Вони втратили все.
— Правила змінилися. Жінки тепер незалежні. Вони задовольняють будь-які свої амбіції. Вони вже не живуть прагненнями чоловіків.
— А чому ж тоді вони завжди кривляться, коли хлопець не сплачує рахунок за двох? Чому для них безкоштовний вхід у нічні клуби? Чому заміжні жінки починають вчитися танцювати на пілоні? Завжди повертаємося до тієї ж рівноваги: танець живота — з одного боку, бабло — з другого.
— Ти забуваєш про головне: кохання, почуття.
— Ти таки нічого не розумієш. Кохання — це головна жіноча тюрма. Вони завжди стають жертвами своєї сентиментальності. Столітня боротьба з цією хронічною слабкістю виявилася даремною. Симона де Бовуар, попри свою «другу стать», була найгарнішою одуреною жінкою Сен-Жермен-де-Пре. Можна змінити закони, але ти не зміниш генетичний код. Ну хіба за мільйон років…
Ґаель уміла тонко вести полеміку, і брата це завжди у ній захоплювало. Вона просторікувала, загорнута у рушник з шикарного готелю, але однаково могла бути у паризькій залі «Мютюаліте», у тоненькому светрику і великих старомодних окулярах сімдесятих.