Він завмер і почав спостерігати за білими завісами, які прикривали балкон. Щось шкребло віконну раму посередині. Птах? Злодій? Він мешкав на четвертому поверсі, і залізти до нього османським фасадом будинку не було проблемою.
Рефлекторно загасив єдине джерело світла у кімнаті — світлодіодну лампу над його робочим простором — і далі сидів нерухомо. Прямокутник віконних завіс гіпнотизував його, але за цупким лляним полотном не видно було і тіні.
Звуки урізноманітнилися: шепіт, тріск, скрегіт… Хтось врізався у дерево і метал, але дуже обережно. Мабуть, намагалися зняти віконну раму. У Лоїка було таке враження, що він просто порожнє тіло, резонаторна оболонка з пульсацією серця у центрі. Він усе ще міг втекти через вхідні двері, але ноги вже не слухалися. Дерев’яні тріски і штукатурка посипалися на паркет. Це спрацювало як сигнал: він побіг у коридор, але там почув нові звуки — пилку, дриль, лом… Вхідні двері теж виламували!
Надто пізно викликати поліцію, а зброї вдома у нього не було. Він упав навколішки. Гудіння, стукіт і скрипіння разом звучали, як механізм якоїсь пекельної машини.
Двері звалилися з таким гуркотом, наче вибухнув артилерійський снаряд. За спиною пролунав жахливий хрускіт — «французьке» вікно. Лоїк закричав — а може йому здалося, що він закричав, — і тоді, як дитина, поповз навкарачки і причаївся за кухонною стійкою. По дорозі до цієї схованки він помітив, як піднялися білі віконні завіси: нічний вітер увірвався до вітальні.
Він обхопив руками зігнуті ноги і сховав голову між колінами, очікуючи нових сигналів. Тепер навколо запала тиша, хіба якщо це не від жаху йому заклало вуха. Він більше не був здатний ані на жодні думки, ані на прийняття хоч якогось рішення.
У наступну секунду чиїсь невидимі руки висмикнули його наверх. Він пролетів над стійкою і далі покотився паркетом. Рефлекторно згорнувся калачиком і обхопив для захисту руками голову — тваринний страх перед побиттям. Минула якась мить, тоді він підвів очі: кошмар перейшов у реальний світ.
Їх було п’ятеро або шестеро. Чорні, розмальовані білою крейдою.
На обличчі одного з них був намальований череп. Другий увесь напудрений тальком, як маркіз. Третій схожий на гарбуз із Геловіна: велетенські зіниці та щелепи, всіяні зубами, як пилка.
Вони були з голими торсами — виразний малюнок ребер, езотеричні знаки, візерунки шрамів, посипані білою крейдою. Пекло розсміялося і випустило своїх вісників. Лоїк зауважив, що одне з цих створінь було у широких штанях, друге — просто у трусах, нагадуючи якийсь карнавал у фавелах.[35] А він ще злякався двох фліків у Сен-Морісі…
Вони почали між собою говорити. Сальва[36] з дентальних звуків. Вочевидь, це була лінґала, мова Кіншаси. Лоїк спостерігав за ними крізь схрещені руки, вражений зростом хлопців і їхніми міцними м’язами.
Один із зомбі підійшов ближче:
— Ти напоров дурниць, патроне.
У нього були червоні контактні лінзи. До вітальні зайшли інші примари. Один з них був у чорному шкіряному плащі, на голові мав циліндр, а в руці тримав сокиру. Другий, з жіночою перукою, яка затуляла йому пів-обличчя, увесь світився люмінесцентними татуюваннями.
— Що… про що ви говорите?
— Далі продовжуєш свої махінації. А тебе поперрррреджали…
Його африканський акцент був дуже кумедний, але про сміх не могло бути мови.
— Я… я не маю тут грошей…
— Не тут, патроне… Але лаве у тебе є, багато, і вона наша.
— Що ви хочете сказати?
— Знайдемо спокійне місце і побалакаємо.
Перш ніж дозволити собі кількагодинний сон, Ерван зайшов до будинку 36, аби подивитися, чи є якась свіжа інформація від його команди. Він зустрів лише свого другого номера, як завжди за роботою, у кабінеті поруч з Ервановим.
— Як успіхи?
Кріпо відірвав голову від комп’ютера — стіну позаду нього прикрашав великий прапор із зображенням Че Ґевари.
— Хакім Бей — це ім’я тобі щось говорить?
— Ні.
— Один американський поет і філософ, справжнє ім’я Пітер Лемборн Вілсон. Він кілька років жив на Сході, де став суфієм, потім повернувся до Сполучених Штатів. Відомий насамперед завдяки створенню концепції ТАЗ, temporary autonomous zones, тимчасових автономних зон.