Ґаель сиділа на стільці, рівно тримаючи спину: Біґено усе ще вважав її за дитину, але вона завжди думала про стерилізацію. Правду кажучи, іншої перспективи для себе вона навіть не уявляла.
— А це довго триває?
Гінеколог взяв картинку із зображенням жіночих статевих органів.
— Це триватиме щонайбільше тридцять хвилин, і можемо навіть задовольнитися місцевою анестезією, якщо тебе не бентежить бути притомною під час операції.
— Якраз навпаки.
Він зітхнув, дивлячись на неї зверху вниз, немов хотів сказати: «Коли ти вже нарешті перестанеш нападати?». Тицьнув вказівним пальцем у малюнок — на зап’ястку мав «Ролекс», інкрустований крихітними діамантами.
— Треба припекти закінчення маткових труб, тут і ось тут. Таким чином доступ до них буде замкнуто назавжди. Сперма і яйцеклітини більше ніколи не зможуть вступити у контакт. Жодних шансів на запліднення.
— Це завжди вдається?
— Імовірність успіху, себто невдачі, перевищує 90 %.
Він нахилився ближче до столу і міцно схопив Ґаель за руку — її тонкі пальчики у цих волохатих лапах були огидним видовищем.
— Подумай ще. Це незворотньо! Можливо, у тебе зараз депресія, ти не можеш знайти собі хлопця або…
Вона висмикнула руки:
— Це не має нічого спільного з хлопцями.
— Мабуть, трохи таки має, правда? — посміхнувся він.
— Ні. Це рішення стосується лише мене.
— Звідки у тебе взялася така ідея?
— Я не хочу плодитися.
— Чому?
— Найкращі жарти ті, що найкоротші.
Він махнув на неї своїм грубим вказівним пальцем, як розлючений вчитель:
— Гадаєш, що ти вічно будеш їздити на цьому цинізмі? Що все життя будеш ховатися за репліками із серіалів? Життя не таке, дорогенька. Потрібно брати на себе свою частину відповідальності, потрібно мати обов’язки. Ти ніколи не замислювалася, що робиш на цій землі? Що буде написано на твоєму надгробку?
Вона не відповіла. Бачила свій кінець, як у давнину, у загальній могилі, куди скидають тіла шльондр і прокажених. Біґорно зітхнув, мало не застогнав, і простягнув їй брошуру та картку із назвою «Згода на остаточну хірургічну стерилізацію».
— Я даю тобі тиждень, щоб почитати цей документ, а головне, щоб добре подумати! Другого шансу вже не буде, Ґаель.
Вона підвелася, ухилилися від рукостискання і наполягла на тому, що заплатить за консультацію — спочатку він несамовито відмовлявся.
Опинившись на вулиці, вона почала зупиняти таксі. Залишилось менше ніж півгодини, щоб забрати малих зі школи на вулиці Поль-Валері у 16 окрузі. Завершення цього дня було сповнене гіркої іронії. Діставшись до місця, вона побачила мамусь, які виглядали такими гордими і щасливими, що прийшли по своє потомство.
Дві абсолютно різні групи: прогресивні буржуа, які вирішили віддати свою дитину до «загальної школи», і консьєржки та інші служниці, усі іноземного походження, які мешкали у цьому шикарному районі, але десь «на периферії» — перший поверх або кімнати для прислуги. Ґаель різко відрізнялася від обох категорій. Вона була молодша, вродливіша і оригінальніша. У потертих джинсах, черевиках від «Giuseppe Zanotti» та військовій парці з нашивками «зеленого» руху захисників довкілля. На спині — Юніон Джек, прапор Британії, ніби для нагадування про святі часи «Свінгуючого Лондона».[37]
Вона зневажала цих матерів, які нетерпляче рили копитом землю під брамою. А головне — вона зневажала себе. Вона почувалася у цьому світі чужою, згубною. Птахою-провісницею лиха, яка сидить окремо на своїй гілці. Подумала про те, що за якихось двадцять метрів звідси, на вулиці Лорістон, під час останньої світової війни було розташоване гестапо, а трохи далі, на вулиці Коперника, з жовтня 1980 року під час шабату перед синагогою підірвали бомбу. І навіть довгі глухі мури водосховища у Пассі зблизька нагадували їй в’язницю або велетенську гробницю.
Врешті двері школи відчинилися. Ґаель мусила бути пильною: Міла, з підготовчої групи, мала вийти з лівого боку, а Лоренцо, першокласник, — з правого. Вона мимоволі сподівалася завдяки їм примиритися із своїм життям, повернути собі віру у любов і майбутнє.
Коли вони її побачили (мала для них цукерки і булочки з шоколадом), вона зрозуміла, що це марні сподівання. Нехай радісно закричали, поцілували її і міцно стиснули в обіймах, це нічого не змінило. Їхня життєва сила і свіжість нічим не допомогли.
Вона тримала у долоні дві крижинки і в той самий час горіла в пеклі.
— Це неможливо, чорт забирай: воруши дупою!
По коліна у багні, Морван знову бачився з Африкою, справжньою, тією, що липне до підошов і заливає за комір. Не встиг він від’їхати від аеропорту Кіншаса Нджілі і на три кілометри, як його таксі вже загрузло посеред хаотичного нагромадження легковиків, вантажівок і всяких іржавих бляшанок. «Загрузло» не дуже точне слово: зненацька звичайна дорога перетворилася на бурхливу ріку. Під сильним дощем водії засмучено, але й з посмішкою, дивилися на свої застряглі машини.
37
Свінгуючий Лондон — термін стосується активного культурного руху молоді другої половити 60-х років XX ст. у Великобританії, з центром у Лондоні. Вперше з’явився у журналі Time в номері від 15 квітня 1966 року.