— Допитаємо його? — поцікавився ельзасець.
— Спершу покопай, що в нього з участю в спільнотах, «no limit» і всяке таке. Побачимось з ним, коли матимемо більше інфи.
— Я можу піти і…
— Ні. Я сам хочу на нього подивитися. Копай цю жилу. Підемо завтра вранці, тільки-но я повернуся.
Кріпо розчаровано скривився, але зрештою поскладав знімки до конверта. Ерван відчув вібрацію телефону у кишені. Есемес від Лоїка: «Бульвар де Курсель, 34, 75017».
Після розмови з батьком він зателефонував молодшому братові: дав йому годину на те, щоб піти разом до трейдера, і наказав з’ясувати адресу. Відписав, що зустріч о десятій, і сховав телефон до кишені піджака.
— До роботи всі, — кинув він, підводячись з місця. — Я повернуся найпізніше за півтори години.
— За півтори години? — здивувався Кріпо.
— Термінова справа.
— Термінова справа?
— Замість повторювати усе, що я кажу, краще візьми мені квиток до Марселя з Орлі. Я встигну на будь-який рейс після другої.
Не чекаючи ні відповіді, ні коментарів, вийшов із зали і попрямував до сходів. Він ще раз перевірив телефон і усвідомив, що чекає есемески від Софії.
Справді, на думці зовсім не робота.
Ґреґуарові Морвану пощастило: попри вітер, його літак приземлився у Флоренції, а не в Пізі, як це часто буває. Але в усьому іншому подорож була жахливою. Колосові пасував бізнес-клас або перший клас на довгих перельотах, він не звик теліпатися на цих коротких рейсах.
З торбою через плече він перетнув невеличкий аеропорт і знайшов таксі. Наче золотом припудрені промені світла, солодке повітря, помірна температура. Насолоджуйся цим правдивим раєм і забудь про все на світі.
Ще не було десятої. Його зустріч була призначена на дванадцяту дня у ресторані на Віа дейлі Строззі. Тож у нього ще був час поринути у дивовижу минулого.
Вбити дві години у Флоренції — це яскраво прожити дві години. Він попросив зупинитися біля площі Синьйорії, але біля монументального ансамблю її скульптур не затримувався. Не зупинявся він і в Галереї Уффіці з правого боку площі, а відразу пішов прогулятися вузькими вуличками середмістя. У затишок і безпеку, поближче до божественного єства людини. Флорентійське Відродження було чистим проявом цього єства, а також його диявольської складової частини. Людина перевищила себе в усіх сферах мистецтва саме тоді, коли її руки були по лікті у крові. Морван обожнював знамениту фразу Гаррі Лайма з «Третьої людини», який, якщо коротко, казав таке: «Впродовж тридцяти років в італійців були Борджіа, громадянська війна і різні жахіття. Це породило на світ Мікеланджело, Леонардо да Вінчі і добу Відродження. Швейцарці ж мали п’ять століть миру і братерства, і що це їм дало? Годинник із зозулею!».
Він вийшов на площу Пресвятого Благовіщення, яка відкривалася на дивовижну лоджію сиротинця для бездомних дітей. Цю бездоганну галерею з вишуканими склепіннями, увінчаними вгорі керамічними медальйонами із зображенням сповитих немовлят, архітектор Брунеллескі спроектував у XV столітті. З 1987 року Морван сплачував на рахунок Спедале дейлі Інноченті, який і досі функціонує у партнерстві з ЮНІСЕФ, благодійні внески. Ніхто не знав, чому цей благодійник з Франції так захопився цим місцем. Думали, що його цікавість пов’язана з тим, що зовсім юним він сам втратив батьків (це те, що розповідав Ґреґуар). Його ґречність також приписували величності самої будівлі: вершина доби Кватроченто.
Втім, справжньою причиною була ruota.[41]
З лівого боку фасаду, скраю у стіні, були маленькі обертові дверцята, але не вертикальні, а горизонтальні, такої величини, щоб можна було туди покласти новонароджене немовля. Впродовж століть незаміжні молоді мами відчиняли це віконце, клали туди свою дитину і били у дзвін, аби повідомити сестер. Тоді дверцята оберталися, і з протилежного боку діставали немовля, а обличчя негідної матері так і не бачили.
Коли ранкове сонце вже почало припікати площу, а камені, здавалося, живилися цим світлом, Морван уявляв собі немовляток, які, завдяки простому обертанню двох стулок, із хаосу потрапляли у релігійний спокій. Він був зачарований цим механізмом, який символізував у його очах рулетку життя — і його власне прокляття. Якби та, що його породила, поклала його на таке «колесо для підкидьків», як їх називали у Середньовіччі, життя Ґреґуара склалося б цілком інакше…
— Va bene, signore?[42]
Морван підвів очі і зрозумів, що стоїть навколішки перед дерев’яною стійкою, наче у церкві перед вівтарем. Руки вчепилися за ґрати. Над ним схилилася якась черниця, її чорне облачення тріпотіло у поривах вітру, який носився галереєю. Випростався, в очах сльози. Боже, з віком його товста шкіра розм’якла. Він більше не може стриматися, згадуючи дитинство. Купив у найближчому кіоску паперові серветки і висякався. Тоді прискорив ходу і швидко задихався.