— А тато ще не розпочав розробляти родовище?
— Я про це нічого не знаю, але якщо так, то він би взяв місцевих, які не мають жодних контактів у Парижі.
— Ну то виплутуйся сам. Я йому пообіцяв допомогти тобі отримати імена, маєш принаймні три. Вибачай, але мені треба проводити кримінальне розслідування.
Він покинув свого спантеличеного брата біля станції метро Курсель і поліз до машини. Полудень. Саме час мчати в Орлі, аби встигнути на рейс до Марселя о 14:00.
Вуличку, яку він шукав, розрізали промені полуденного сонця. Морван розправив свій костюм і послабив комір сорочки — краватки він не мав. Ресторан зустрів його з відкритими обіймами: облуплена вітрина, сіруваті фіранки, скромне меню. Поблизу походжало двоє тілоохоронців: Монтефіорі завжди скидався на такого собі хрещеного батька або, навпаки, на суддю, який бореться з мафією, — Морван так і не зрозумів, на кого.
Він повернув ручку дверей, які відчинялися як завжди туго — змащувати завіси чи обстругати лиштву на порозі тут ніхто не збирався. Він з прихованою насолодою розглядав залу з низькою стелею, підлогу з чорно-білою плиткою, бежеві скатертини на столах. Приглушені голоси, подзенькування столових приборів, обмаль клієнтів. Повітря просякло запахами старого дерева і пшеничного борошна.
Пройшов досередини у сутінку приміщення — промені сонця стримували завіси на вікнах. Усе здавалося вицвілим від часу і справляло враження дідівської мудрості. Морван помітив у кошиках традиційні хлібні палички, які загадковим чином мали присмак цієї перестарілої атмосфери, як облатка має присмак церкви.
Монтефіорі сидів за столиком у глибині зали. Заскочити його в плані пунктуальності було неможливо. Якщо ви надумали прийти раніше, він якось про це знатиме і з’явиться ще раніше за вас. І тоді, сідаючи навпроти, вам доведеться вибачатися і каятися.
Морван задовольнився посмішкою і всівся, тримаючись руками за сидіння стільця.
— Не переживай, — кинув італієць бездоганною французькою, — стілець міцний, витримає.
Торговець залізом був майже неписьменним, однак, вільно говорив кількома мовами. «У мене музичний слух», — казав він. До того ж, цей слух мав комерційний стрій: він оволодівав лише тими мовами, які виявляться корисними для його справ.
— Я знаю, — сказав Морван, скидаючи піджак (їсти в сорочці було частиною ритуалу). — Дякую, що знайшов час зі мною пообідати.
— Це приємність для мене.
— Кілька днів тому бачився з твоєю дочкою.
— Щастить тобі.
— Вона зуміла змусити Лоїка підписати згоду на розлучення. «Вже все», як вона висловилася.
Монтефіорі посміхнувся. У нього був виразний грецький профіль, правильні риси завжди засмаглого обличчя, підкреслені глибокими зморшками, звідки, наче з глибини прохолодної печери, пробивалися його сині, як дві лагуни, очі. Кондотьєр був ніким, коли починав, але мав цю королівську фізіономію вже тоді.
— Перед Софією я завжди маю над тобою перевагу, — кинув він, вибираючи собі у кошику хрустку паличку.
Морван надягнув окуляри і взяв меню. Обідати у цьому місці було для нього святом. Тіло вгамувалося. Ruota, здається, залишилася десь далеко.
— Я знаю її вже тридцять шість років. Бачив, як вона росла, дорослішала, гартувалася, як залізо. Вона зроблена з такого сплаву, який не гнеться.
— Ти говориш, як справжній торговець залізяками.
— Sono ferrovecchio![45] — виголосив він, встаючи і вклоняючись уявній публіці.
Морван пригадав, як колись, в середині дев’яностих, той доводив йому у таборі посеред джунглів, що майбутнє не за кобальтом, не за магнієм і навіть не за золотом з діамантами. Майбутнє за колтаном. Морван не знав, що це таке. Кондотьєр пояснив, що це руда, яка містить тантал, хімічний елемент, який плавиться при температурі понад три тисячі градусів і зазвичай використовується у суперсплавах для виробництва електроніки. Морван і далі нічого не розумів. Тоді Монтефіорі на його очах роздушив ногою свій мобільний телефон (здоровенний апарат на той час) і видер з нього плату з припаяними доріжками і мікросхемами: на кожній з них була маленька краплинка срібла. Монтефіорі зішкріб одну з них, щоб продемонструвати інший метал чорного кольору під нею: «Через кілька років усі виробники електроніки та авіаційно-космічної галузі видиратимуть цей метал один в одного з рук. А найбільші поклади тут, у Конго». Ні у гірничій справі, ні у фінансовій Морван впевнено не почувався, але він добре знав людей: колтан стане золотом кінця сторіччя. Француз вибив у старого Мобуту угоду, а італієць вклав необхідні кошти — так запустили «Колтано».