— Почитай французькі газети: вже тиждень хтось вбиває так само.
— Де?
— У Бретані. У Парижі.
Монтефіорі схопив свою склянку — його рука була вся у шрамах і пігментних плямах. Не рука, а фреска, на якій читалися спалахи гніву, битви і перемоги першовідкривача.
— Фарабо ще живий? — спитав він, зробивши великий ковток.
— Ні, але вбивця його імітує. Маємо вже три жертви. Незабаром четверта.
— Маєш якісь ідеї?
— Вагаюся між карою божою і одним психом з тих чудових часів.
— Має бути якийсь третій варіант, більш… раціональний.
Морван нахилився вперед і продовжив тихим голосом:
— Він намагається вплутати мене. Залишає сліди, які можна використати проти мене, обирає жертви, з якими я знайомий. Це помста за свого вчителя. Ти нічого підозрілого не помічав навколо себе?
— Ні.
Він поставив останнє запитання для годиться. Торговець залізом не мав з цією історією нічого спільного. Його погляд говорив сам за себе: Arrangiati соmе cazzo vuoi,[47] то й виплутуйся сам.
— Хто веде слідство? — зрештою спитав він.
— Мій син. Він взявся за справу і він його знайде.
Монтефіорі підніс свою склянку:
— Молися, аби він не знайшов більше, ніж шукав.
Морван відчув, як клубок підступає до горла. Найгіршою помстою було б, якби діти дізналися про нього правду.
— Десерт?
— Ні. У мене о четвертій літак.
— Вітер помірний: спокійно злетить з Флоренції. Тримай мене в курсі. Я б залюбки приїхав до Парижа поцілувати онуків, але боюся, що не матиму часу.
Морван підвівся і знову побачив Монтефіорі сорок років тому, як він встромляє руку робітника у дробарку під приводом, що той вкрав кіло заліза.
Ну і остання новина, яку йому треба повідомити:
— Помер ді Ґреко.
— Усі там будемо.
— Наклав на себе руки.
— Він завжди був схибленим.
— Гадаю, він якось пов’язаний із цією справою.
— Яким чином?
— Ще не знаю.
Вбрав піджак і не запропонував розділити рахунок: флорентієць запросив.
— Мав час прогулятися? — спитав Монтефіорі, підводячись з місця.
— Трохи прогулявся.
— Ruota, га?
Вони потисли одне одному руки.
— Сумно про це казати, — усміхнувся Морван, — але ти знаєш мене найкраще.
— Корабель, про який йдеться, називається «Апнеа Ґаяр», — представник контрольної служби морського і річкового транспорту тримав у руках планшет. — Контейнеровоз вантажопідйомністю десять тисяч одиниць, який курсує між Африкою і Фос-сюр-Мер. Він щойно прибув, причалив правим бортом. Зараз почнуть розвантажувати.
Вони перебували у терміналі західних доків автономного порту Марсель-Фос. Офіцер мав на собі темно-синій светр із замком-блискавкою на шиї. Наче щойно з «Керверека» чи з авіаносця «Шарль де Голль».
Двоє офіцерів судової поліції з центрального комісаріату Ноай після прибуття Ервана у Марсель відразу відвезли його до порту. Весь час впродовж польоту він спав, і тепер у нього було таке відчуття, що череп наповнений важкою водою. Ледве пам’ятав, для чого сюди приїхав. За півгодини вони опинилися у непомірно великому просторі, обабіч якого височіли дві стіни з кольорових ящиків. З одного боку — вантажні кораблі з контейнерами на борту. З другого, на пірсі, — ті самі блоки, поскладані, як доміно. Рейкові крани з’єднували обидва фронти, розвантажуючи ті коробки з дивовижною швидкістю. Здоровенні навантажувачі «Fenwick» у формі паралелепіпеда приймали вантажі і складали їх у такі самі штабелі, як на контейнеровозах.
— А що зазвичай він перевозить? — спитав Ерван.
З цим бездоганним чорним костюмом дистанція між ним і морським інспектором, вигодованим вітром і кальмарами, та тими двома фліками, чистими позерами, які квапилися бігти додому, щоб не проґавити футбол, вимірювалася у морських милях.
— Це суховоз. Дерево. Шкіра. Спеції. Що б він не транспортував, «сухий» означає, що вантаж не становить жодної небезпеки.
— Нічого іншого?
— Загалом ми не дуже багато імпортуємо африканських високих технологій.
Ерван не зреагував на дурнуватий жарт:
— Ви знайшли сліди контейнерів «Heemecht»?
Офіцер транспортної служби взяв свою цифрову ручку і потицяв нею у планшет:
— Номер 89AHD34 і номер 89AHD35.
— За моєю інформацією, — блефував Ерван, — один з них містить металобрухт, який потрібно вилучити.
— У мене не було часу подивитися вантажну декларацію — документ, в якому перелічено усе, що міститься у контейнері. Такий собі довідник на тисячі сторінок.