Усе, що відбувалося, Ештон сприймав не як випробування, виклик долі чи несправедливість, а як завдання, яке належить виконати, щоб надалі крокувати життям рівним шляхом.
Арніка, перервавши міркування юнака, загриміла великим і важким металевим кільцем, закутим у левову пащу.
— Будь обачна, — сказав хлопець, торкнувшись її плеча. Арніка вдячно поглянула на нього й відступила від воріт.
— О юна паро, ви до кого? — запитав статечний немолодий чоловік, який відчинив браму. Його права брова підіймалася й опускалася, а очі то зводилися, то розбігалися врізнобіч, догори, він час від часу заплющував їх, і хоча спершу могло видатися, що чоловік несповна розуму, було очевидно, що він не запрошуватиме їх усередину.
Проте Арніка зорієнтувалася швидко:
— Нам порадили пошукати в цьому кварталі роботу, сказали, що тут бракує робочих рук.
— О tempora, о mores![1] Приходити до незнайомих людей удосвіта без запрошення й рекомендацій і шукати роботу — як це необачно й нерозумно! — Чоловік звертався то до Ештона, то до Арніки. Потім додав, підморгнувши: — Кожен має свій визначений час і місце. Шукайте далі, у мене нема для вас утішних новин. Sero venientibus — ossa.[2]
Ворота зачинилися.
— Ух! То наш знак. Дядько заговорив про кістки — отже, до нього навідалися непрохані гості, — зауважила Арніка й торкнулася Ештонової руки. Але хлопець і сам здогадався, що в Колоса були вагомі причини не прийняти їх і про щось попередити.
— Куди тепер? — поцікавився юнак у розгубленої Арніки.
— Мені треба ще раз переглянути документи, заповнені Клізі, і декілька годин перечекати десь неподалік. Я хотіла б, щоб Колос узаконив оборудку з Клізі. Але оскільки він зараз не може нас прийняти, надішлю угоду братам Мелинам. Є тут неподалік будинок твоїх знайомих, де є поштова скринька?
Ештон усміхнувся, і в його очах спалахнули пустотливі вогники:
— Неподалік? Є ідея! Спробуймо зайти в один знайомий мені будинок. Може, цього разу звідтіля не доведеться тікати. Але про всяк випадок будь готова!
— Труднощі — не причина, щоб не завершити справу? — Арніка усміхнулась і рушила за Ештоном.
Дім Ештона
— Почекай тут, — Ештон, не скидаючи наплічника, підтягнувся на гілці дерева, гулькнув за паркан. Арніка, щоб не привертати зайвої уваги, повільно прогулювалась уздовж муру й міркувала про те, що час визначеності, у якому вона жила, коли Чист був живий, минув. Натомість настала дивна пора невидимої боротьби в цьому місті або втечі з нього. Насправді, якби не Ештон, то вона, мабуть…
— Арніко, ти не туди дивишся! Я тут! — юнак торкнувся її руки, а за мить ледь не силоміць утягнув дівчину на подвір’я через маленьку, дуже зарослу диким виноградом хвіртку.
— Я задумалася, — відповіла дівчина, зацікавлено поглядаючи на будинок.
— Мене довгенько тут не було, але я повернувся і тепер удома, — очі Ештона сяяли радістю. Хтозна, чи знайшов би він свій дім, якби Джон свого часу не умовив його переїхати сюди, у місто Світла? Іноді доля веде по життю несподіваними шляхами…
Арніка якось недовірливо роззиралася довкіл. Ештон щоразу більше дивував її. Скільки разів вони із Чистом, прямуючи до Колоса, проходили повз цей будинок? Від нього віяло спокоєм та тишею, але аж ніяк не життєвою енергією. Їй завжди впадав в око отой барвистий дикий виноград на паркані, та бажання зазирнути всередину, за зарості ніколи не виникало. Невже це будинок Ештона? Не схоже, щоб він тут жив. Хіба, може, колись… У цього юнака, що в «Млині» аж ніяк не був схожий на заможного, за короткий час їхнього знайомства з’явився ще один будинок. Це вже якось занадто. «Це вже навіть непристойно», — сказав би на це, регочучи, Чист. Арніка зітхнула.
Ештон перекидав у руках невелику кульку — свою найулюбленішу дитячу іграшку. Її залишили на подвір’ї на найвиднішому місці, наче чекали, що він прийде й візьме її до рук. Іграшка лежала біля вхідних дверей. Ештон ураз пригадав мамин голос, який кликав його додому й нагадував, щоб він не забув своєї улюбленої кульки. Він справді вдома! Йому хотілося кричати, плакати, сміятися, робити щось відчайдушне, неймовірне! І юнак не стримався. Покачався по траві, підстрибнув угору, зірвав квітку й подарував її Арніці. Потім скинув у траву наплічник і ліг горілиць, удивляючись у небо. Сили прибувало — земля додавала її. Ештон відчував, що нарешті знайшов ту точку опори, завдяки якій може перевернути світ. І, можливо, знайшов ту людину, для якої він хотів би це зробити… Юнак дивився на Арніку знизу вгору і розумів, що вона неспроста з’явилася в його житті. Із дівчиною до нього повернулася удача. Але його не полишало відчуття, що батьки не могли просто так покинути будинок. Вони мали щось залишили для нього…