— П’ять днів, — відповів, хвильку помовчавши, Ештон.
— Скільки?.. Ти знав і дозволив йому тут помирати? — жахнулась Арніка.
— Ні, я не знав, — хлопець заперечливо похитав головою.
— А звідки тоді?.. — дівчина питально подивилася на Ештона.
Юнак розумів, що Арніка має право дізнатися багато про що, та не знав, із чого почати розповідь. Він никав кімнатою, наче вирішив виміряти її кроками. Ештон не міг і не хотів розповідати дівчині всієї правди, бо хотів убезпечити її від Верховної охорони, від будь-кого, хто захотів би розпитати її, від сірих ловців, що могли скористатися її думками. А може, краще розповісти про все, не криючись? Хлопець рвучко розвернувся біля Арніки, сів поруч неї в оббите цупкою тканиною напівм’яке крісло, поклав обидві руки їй на плечі і, зазирнувши у вічі, сказав:
— Я розповім, що знаю, але це довга історія.
Арніка виструнчилась і відчула всю урочистість моменту. Її дуже приємно здивувала ніжність, яку почула в голосі юнака. А ще дівчині раптом дуже схотілося повірити в щирість і правдивість його слів. Ештон на мить відвів погляд і, опустивши руки, м’яко повернувся знову:
— Я хочу, щоб ти знала: я невимовно щасливий бути саме тут, у цьому будинку, у цій кімнаті, — голос його потеплішав, — і я радий, що саме ти зараз поруч. Я покажу тобі сховок, де лежатимуть ключі від будинку. Охоронна сигналізація подвір’я не спрацьовує тільки на мене і, не знаю чому, не спрацювала на вогнекрила. Тому в разі якоїсь непередбачуваної ситуації, якщо мене не буде поруч, покажу тобі, як уникнути зайвого галасу.
Арніка мовчки кивнула, і Ештон повів далі:
— Тільки пообіцяй мені: хоч би там що сталося, ти прийдеш сюди сама. Поки що не розповідай про цей будинок ні Колосу, ні будь-кому іншому.
Дівчина кивнула.
— От і добре, — посміхнувся хлопець, — бо відсьогодні ти в цьому домі найбажаніша гостя. Вогнекрилу після цілющої мазі стане значно легше. Та все одно зараз ми потрібні йому, як повітря. І ти це розумієш. Я не хочу привертати зайвої уваги до цього будинку, а вогнекрил, та ще й поранений, викличе чимало запитань. Ти погоджуєшся зі мною? Зараз нам час вирушати до твого дядька Колоса. Поки нас не буде, вогнекрила лікуватиме сон, а будинок його охоронятиме. Із ним нічого не станеться.
Ештон вивільнив від кульок свій наплічник і заклав їх у думотон будинку. Той наче ожив. Відтепер Арніка могла будь-коли сюди заходити на правах дуже близького друга чи господині. Їй було від цього приємно й трохи ніяково. Це було якесь нове відчуття, і вона не знала, що з ним робити.
Дядькові Колосу про вогнекрила вирішили поки що не розповідати. До того ж Ештон ще не був певен, виживе той чи ні, хоча дуже розраховував на мазь сивобородого діда Леона. Пораненого накрили двома великими покривалами й знову дали напитися, додавши у воду кілька крапель настою сон-трави. Арніка запам’ятала місце, де лежить ключ від Ештонової оселі, хоча й не знала, навіщо це їй потрібно й чи потрібно взагалі.
Ештон та Арніка дуже поспішали, адже затрималися трохи довше, ніж розраховували. Та хлопець устиг прилаштувати на балконі свій маленький іграшковий уловлювач думок — дитяча забавка могла працювати дуже довго, не привертаючи до себе зайвої уваги, а використання всіх можливих систем уловлювання думок уже перетворилося в нього на звичку. Дякувати Терну і Глібу, які спонукали його обрати цю професію! Усе починає потроху ставати на свої місця. Може, не зовсім так, як хотілося б, але хтозна, що для нього краще?
Цікаво, що на них чекає в Колоса? Арніка ще раз уважно проглянула угоду й кинула в поштову скриньку Ештонового будинку короткого листа, адресованого братам Мелинам, Чистовим друзям. Тільки після того, уважно оглянувши крізь порослий виноградом паркан вулицю, вони вислизнули з-поза хвіртки й невдовзі знову стояли перед воротами Колосового обійстя.
Поради Колоса
На них уже чекали, і цього разу запросили не лише у двір, а й у дім. Господар зустрічав їх особисто, як найпочесніших гостей. Невисокий, худорлявий, проте жилавий, він ще від воріт здивував Ештона тим, що підніс до свого обличчя обидві долоні, а по тому, притиснувши правицю до грудей, шанобливо схилив голову. Уже за мить, вочевидь, вельми вдоволений собою, торкнувся пальців Арніки й, протанцювавши кілька па, повів її до будинку, кивком голови запрошуючи Ештона слідувати за ними.
— О, моя люба, сьогодні de te fibula narrator![3] — усміхнувся Колос до дівчини.
Ештон зауважив, що чолов’яга встиг перевдягнутися до їхнього приходу. Розшиту довгу накидку й гаптовану сорочку він змінив на вишукану легку жовту шовкову сорочку з широким чорним паском. Широкі коричневі штани майже торкалися землі та прикривали чорні шкіряні сандалі, оздоблені вишитим золотою ниткою орнаментом. Дув легкий вітер, і в уяві Ештона Колос ставав схожим на чудернацький човен із легким барвистим вітрилом, що вдало маневрував хвилями.