«Така сама кулька провела мене до школи ловців у Палацовому місті», — подумав Ештон.
До зали потяглася вервечка слуг із їжею й напоями. Колос запросив гостей повечеряти. І Ештон, і Арніка охоче погодилися. Спочатку їли мовчки, а коли слуги пішли, то стали розмірковувати, як краще заховати дівчину. Зрештою, їй самій належало вирішити, що робити далі. Колос розповідав про чутки, які поки що не мають підтвердження, але дуже ймовірні: Правитель збирає всіх укладачів угод і з них обиратиме собі радника. Серед них не залишилося жодного з трьома фіолетовими камінцями.
— Клізі лютував, коли побачив у мене Чистову сережку, — зібравшись із духом, сказала Арніка й ковтнула трохи води.
— У мене нема доказів його вини чи невинності. Поки що нема, — мовив, трохи помовчавши, Колос.
Двійко білих голубів усілися на підвіконня. Вони вуркотіли, постукуючи дзьобами у вікно. Кожен із трьох, хто сидів за столом, дивлячись на них, думав про своє. Декілька разів карлиці-служниці питали дозволу увійти, та Колос заперечно похитував головою. Двері зачинялися, і за певний час усе повторювалося, аж поки нарешті співрозмовники не обговорили все, що хотіли.
— Мені було б спокійніше, якби в тебе було це, — Колос простягнув Арніці записані на аркуші свої думки й підрахунки, пов’язані з угодою. Юнак перевірив свій уловлювач думок — він був увімкнений і не дозволяв потужному будинковому вловлювачеві Колоса красти Ештонові думки. Інтуїція підказувала, що йому слід якнайшвидше забратися з цього дому. Та юнак розумів і те, що певною мірою через нього Арніка на півроку може стати вигнанкою.
Колос став перед нею на коліно, поклав свою руку на її невелику худеньку долоньку, опустив голову і здавленим голосом, роблячи над собою певні зусилля, сказав:
— Я боронитиму тебе, наскільки вистачить уміння й сил! — Покрутив головою, підняв її вгору, ковзнув поглядом по Ештону і додав, дивлячись крізь нього: — Я обіцяю тобі, як обіцяв Чистові. Щодо Клізі — я покажу йому, що pacta sunt servanda.[11] Чист хотів би, щоб я зробив це для тебе.
Цієї миті в душі Ештона прокинулося щось давно забуте і світле, чого він не відчував, напевно, відтоді, як мама гукала його з найпотаємнішого закапелку в саду й, коли вони із сестрою наввипередки підбігали до неї, обіймала обох. Гаряча хвиля огорнула юнака, і спогади, що пробивалися крізь невидиму білість стіни, заполонили його теплом, схитнули і роєм стали залітати в ті комірчини пам’яті, у яких їм давно належало бути. Пам’ять хлопця розгортала перед ним картини, де батько стояв на одному коліні перед мамою, як зараз Колос перед Арнікою, бабуся, дідусь, дитячі ігри й забави, гості, що приходили в дім, подорожі, думки, фрази, слова… Ештонові стало зле, і він знепритомнів.
…Юнак лежав на Колосовому дивані й ковтав воду, а разом із нею і сльози — чи то дитячі, чи дорослі, чи печалі, чи щастя. Виявляється, усі його спогади нікуди не щезали — вони завжди були з ним, сиділи в його голові, вельми налякані й стиснуті невидимим утискувачем настільки, що утворили всього лиш одну манюсіньку кульку, яка тихенько калатала всередині та, будучи надто малою, не могла вивільнитися й повернутися у втрачений закапелок пам’яті. А зараз він бачив біля себе Арніку, Колоса, двох служниць-карлиць, які лили на нього воду, і відчував, що голова може луснути від надлишку тієї інформації, що в ній з’явилася. Ештон переповнився нею й був по-дитячому слабким та водночас сильним, як ніколи досі.
Похитуючись, підвівся. Колос дивився на нього здивовано.
— Ти хочеш піти з ним, з оцим? Та він же трохи того… — перепитав Арніку.
Дівчина мовчки кивнула, і Колос визволив її маленькі руки зі своїх. Він розумів, що зможе її захистити, тільки залишаючись у місті, і усвідомлював, що, відпускаючи з Ештоном, уже не поверне її такою, якою знав досі. Арніка віддала Колосу кульку, з якою могла б знайти будинок-прихисток. Цієї миті вона відчула, що це правильно, що саме так і повинна зробити. Кулька знову опинилась на своєму місці на шворці на портреті Колосової матері. Ештон бачив, як Колос навпомацки нанизує її, наче намистину в коралі. Тільки ловці бачать їх. Навіть попри зчитувачі, усі інші люди можуть лише віддалено знати те, що міститься в мікрокульці. А ловці бачать. І Ештон бачив, що його й Колосові кульки, адресовані Арніці, однаково яскраво-вогнисті…
Та зараз юнак більше не міг ні про що розмірковувати — невпорядковані думки враз визволилися й стали заповнювати всі вільні комірки пам’яті. Йому навіть здалося, що він став набагато важчим і не зможе йти. Арніка погано розуміла, що зараз коїться з хлопцем. Її збентежили слова Колоса. Дівчина шкодувала, що не зможе залишитись у місті, щоб знайти винуватців смерті Чиста. У неї зароджувалася симпатія до Ештона, а ще вона відчула в ставленні Колоса до себе щось нове, і це її бентежило. Важко було не оцінити всього, що робив для неї цей чоловік. Може, Ештон і не усвідомлював усіх складнощів ситуації, у яку потрапив, та вона добре знала, чого коштувало Колосу прикрити її ненавмисну помилку (якщо така виявилася б) і чим для нього це могло обернутися.