Трохи згодом «Джаміле» вирушила на південь на розшуки втікачів. Але побачивши на обрії вітрило, Ель-Сейф, який вів човен попід берегом, вчасно сховався разом з Гамідом поміж скель. «Джаміле» не знайшла їх.
Зате втікачі на третій день знайшли ловців перлів.
Тепер Гамід уже зрозумів, що мав на мислі Ель-Сейф, і обіцяв підтримувати його. Він цілком скорився Ель-Сейфовій волі.
Ловці таборилися майже на тому самому місці, де двадцять років тому зійшов кров'ю Аусса. Кораблем під назвою «Хеджас» командував молодий і гонористий нахуда на ім'я Омар, який заступив покійного хаджі Шере. Серінджеві обов'язки виконував огрядний Бен Абді зі своїм незмінним скреблом із риб'ячої кістки. Багато хто з команди «Хеджаса» знав Ель-Сейфа, а зокрема данакілець Шоа.
Ловці ще спали на піску, а нахуда і серіндж — на палубі корабля, коли Ель-Сейф та Гамід зійшли на берег, вдихаючи знайомі пахощі гнилизни й сечі. Два хлопчики вже поралися біля вогнища, яке лунко тріскотіло, але було не таке ясне, як перші промені ранішнього сонця; хлоп'ята витріщили очі на невідомих, але мовчали, бо озиватися до старших — нечемно. До того ж у руках в Ель-Сейфа та Гаміда були ножі.
Придивившись до сплячих норців, Ель-Сейф упізнав Шоа й розбудив його.
— Я повернувся, Шоа, — сказав він дана-кільцеві, в якого від подиву відібрало мову. — І приніс вам радісну звістку. На твою підтримку я ще можу розраховувати?
Шоа завагався. Він ніяк не міг узяти до тями, що, власне, діється. Данакілець з радістю дивився на самого Ель-Сейфа й зі страхом на Ель-Сейфів ніж.
Потім кивнув головою:
— Я вірю тобі, — були перші слова, на які спромігся Шоа.
— Серіндж має рушницю? — спитав Ель-Сейф.
Шоа знову кивнув головою:
— Під дашком, на кораблі.
— Гаразд! — засміявся Ель-Сейф. Разом з Гамідом він підійшов до корабля, прив'язаного линвою до каменя, й голосно гукнув:
— Вставай, нахудо! Вставай, серіндже! Ми принесли вам радісну звістку!
Ель-Сейф зіщулився так, щоб з палуби видно було лише Гаміда, який сховав свого ножа за поясом.
Норці на березі попрокидалися й посхоплювалися швидше, ніж нахуда з серінджем з'явилися на палубі.
— Хто це кричить? — спитав нахуда Омар.
— Я, — відповів Гамід. — Я прибув з Массауа волею аллаха.
Омар та Бен Абді зійшли на берег, а Ель-Сейф став між ними й кораблем.
— йдіть до норців! — звелів він. — Те, що я скажу, обходить усіх.
Бен Абді впізнав Ель-Сейфа і зробив різкий порух… Але Ель-Сейф застеріг його:
— Я також умію кидати ніж, о Бен Абді. Ти, який читаєш фатиху, хоч і крадеш.
Нахуда Омар приголомшено озирався. Він спочатку гадав, що на них напали розбійники, але побачив лише двох чоловіків. Та все ж нахуда пішов до норців. Бен Абді також поплентав туди. Він був здивований не менш, ніж нахуда, та ще й боявся, бо побачив шрам на Ель-Сейфовому чолі.
Тільки тепер Ель-Сейф відступив від корабля, але так, щоб кожної миті мати змогу заступити до нього шлях.
— Я приніс вам щастя, ловці перлів! — вигукнув він, і в голосі його лунали натхнення й віра. — Я приніс вам волю! Ви — господарі цього корабля!
— Алі Саїд його господар! — вихопився нахуда, забувши від хвилювання, що Алі Саїд помер.
— Немає вже Алі Саїда! — нагадав йому Ель-Сейф. — Немає вже Абдаллаха. Помер і Азіз. Корабель тепер ваш, о люди!
Бен Абді хрипко засміявся:
— Якщо ви візьмете корабель, то це буде потрійна крадіжка!
— Ви стократ уже заплатили за нього! — крикнув Ель-Сейф в обличчя ловцям, які здивовано поглядали одне на одного. — Отже, корабель стократ ваш! Всі, хто володів ним, мертві! Він ваш, кажу я вам. Він потрібен вам більше, ніж будь-кому іншому, потрібен для того, щоб ви могли жити як люди. Корабель ваш! Ви були рабами, а тепер ви не раби й ніколи ними не будете, якщо не схочете. Ви пірнали на дно моря, а перли збирав Саїд…
— Він платив за них! — гаркнув нахуда.
— Еге ж. Тільки тобі. Чому ці чоловіки пірнають на дно? А чому в них немає перлів?
— Іншаллах, — мовив Бен Абді коротко. — Така воля аллаха.
— Немає на це волі аллаха! — підніс голос Ель-Сейф. — Немає й ніколи не було!..
— Ага, ви чуєте?! Це відступник і невірний собака! — зарепетував нахуда. — Він ображає Всевишнього!
— Мовчи! — перебив нахуду Ель-Сейф, але голос йому затремтів. Нахудині слова боляче торкнулися того, що глибоко вкорінилося в Ель-Сейфові, того, що успадкував він від багатьох поколінь предків, того, що донедавна було єдиним змістом його духовного життя, єдиним поясненням світу, єдиним ученням, єдиною красою й страхом,єдиною наукою й поезією. Вони торкнулися Ель-Сейфової віри. Ця середньовічна віра жила в Ель-Сейфові, й він не міг позбутися її, та й не хотів, тому що боявся, тому що був людиною, невіддільною від землі, на якій народився, від повітря, яким дихав, доби, яка виховала його. А доба ця, тут, у дикому, далекому закутку світу, мала ще середньовічний характер. Тому Ель-Сейф похитнувся від жорстокого нахудиного удару, який знав, куди цілив.
— Мовчи! — ще раз вигукнув Ель-Сейф. І нараз схаменувся. Він знав, що правда на його боці, і страх облишив його.
— Ти брешеш! Я вірую! — гаряче вигукнув він. — Вірую глибоко й ніколи ще не опоганив святої молитви фатихи, як ти, триклятий! А ще знаю, що я приніс людям правду. Слухайте її! — Ель-Сейф звів угору обидві руки. Очі його палали. — Аллах воліє одного—щоб ми жили. Для цього він створив нас. Він воліє, щоб ми були щасливі. І для цього він нас створив. Аллах зробив так, що ми відчуваємо голод, але він не воліє, щоб ми помирали з голоду, й тому дав нам рибу: ловіть та їжте її. Я попав до в'язниці. Проте аллах не волів, щоб я помер: він дав мені руки, і я звільнився і виконав тим самим волю аллаха. — Ель-Сейф простяг руки до ловців:
— Коли ви вчините добре — на це буде воля аллаха, це станеться з волі аллаха. Лише вчинки гідні…
Цієї миті Бен Абді стрибнув уперед, наче кішка, з швидкістю, неймовірною, як на його вагу. Та Ель-Сейф був іще спритніший, і поцілив серінджа кулаком по голові саме під час того стрибка. Бен Абді, позбавлений опори, мішком повалився на землю.
— Зв'яжіть його! — наказав Ель-Сейф, дивлячись на Шоа.
Шоа підкорився.
— Бачите? — сказав Ель-Сейф. — Я вдарив його, і така була воля аллаха. Ви маєте руки. Тож беріть корабель, і все буде гаразд, — така воля аллаха.
Хвилину панувала тиша. Нахуда був блідий, наче пісок.
— Я скоряюсь, — сказав він. — Робіть, що хочете.
— Ми не хочемо бути втрьох у гурі! — вигукнув хтось із гурту.
— І навіть удвох! — пристали інші. — Ми не хочемо більше ловити перли!
— То й не будете! — крикнув Ель-Сейф. — Перли приносять смерть, а на це немає волі аллаха. Вам не потрібні перлини. Нікому вони не потрібні. Ви візьмете корабель і попливете ним до далекої землі. Там ви зійдете з нього й збудуєте собі хижки. Інші ловці припливуть туди також, коли побачать, як ви чините. А ви ловитимете рибу й приведете дружин до своїх куренів…
Ель-Сейф говорив, і в голосі його чувся дзвін металу. Він говорив те, про що гаряче мріяв Раскалла, цей «безподушечний» баркале. Ель-Сейф говорив те, в що вірив і що щиро вважав справедливим. Ловці слухали. І раптом вони побачили ту далеку землю, ті сіті, тих жінок і ті хижки… І шалена дитяча радість охопила їх. А до цих марень, до радощів домішувалося ще інше почуття, якого вони колись зазнали й про яке мало не забули під гнітом страждань, — почуття власної сили, почуття могутності, яке окрилює людину; велике п'янке відчуття того, що вони — господарі корабля, господарі самих себе й своєї долі…
І знову в їхніх очах на якусь мить прозирнув подив — як і тоді, коли загинув хаджі Шере й перелякався Бен Абді. Але той подив тут же зник, а на зміну йому знов прийшов жах. І вони звели очі до неба, шукаючи ознак гніву аллаха… Але небо було чисте, й летіло по ньому сім білих птахів, а це найщасливіше знамення.