«Убий мене».
Тієї миті Моніка зрозуміла, що вже все вирішила.
6:19
Через страшенну зливу в Римі було похмуро й тоскно. Потоки води сірим саваном накривали історичні будівлі в центрі міста, фасади палаців скидалися на мовчазні заплакані обличчя. Провулки, що, наче нутрощі, оплутали П’яцца-Навона, були безлюдні. Але за кілька кроків від монастиря, творіння Браманте[2], з вікон старого кафе «Делла Паче» пробивалося світло, і його відблиск було видно на мокрому блискучому асфальті. Усередині стояли оббиті червоним оксамитом крісла, столики з мармуру, помережаного сірими жилками, неоренесансні статуї. А також були постійні клієнти. Це і митці, передусім художники й музиканти, яких розтривожив світанок; і майстри з антикварами, що вже готувалися відчиняти свої майстерні й крамниці на цій вулиці, а ще кілька акторів, котрі, перш ніж піти спати, надумали попити капучино після нічних репетицій у театрі.
Того похмурого ранку всі шукали тут утіхи й спілкування з друзями. Ніхто не звертав уваги на двох чужинців у чорному вбранні, які сиділи за столиком навпроти входу.
— Як твоя мігрень? — запитав молодший.
Його супутник умить припинив збирати пучкою дрібки цукру, розсипані навколо порожньої філіжанки, і провів рукою по шраму на лівій скроні.
— Часом не дає спати, але можна сказати, що почуваюся краще.
— Усе ще бачиш той сон?
— Щоночі, — відповів чоловік, підвівши на співрозмовника темно-сині меланхолійні очі.
— Це мине.
— Так, мине.
Тишу, що запала після цих слів, урвав довгий звук кавомашини, яка випустила пару, коли було готове еспресо.
— Маркусе, настав час, — сказав молодший.
— Я ще не готовий.
— Не можна чекати довше. Тобою цікавляться, хочуть знати, на якому ти світі.
— Я просуваюся, чи не так?
— Так, справді, ти стаєш вправнішим, і це мене заспокоює, можеш мені повірити. Але вони дуже на тебе розраховують. Від тебе багато що залежить.
— То хто мною цікавиться? Я хотів би зустрітися з ними й поговорити. Бо я знаю тільки тебе, Клементе.
— Але ж ми про це вже говорили. Це неможливо.
— Чому?
— Бо так завжди буває.
Маркус знову торкнувся шраму, як і завжди, коли непокоївся. Клементе нахилився до чоловіка, змусивши його здійняти погляд.
— Це задля твоєї безпеки.
— Ти хотів сказати, задля їхньої безпеки.
— І їхньої теж, якщо хочеш.
— Я міг би завдати клопоту, а цього не можна допустити, так?
Попри саркастичний тон Маркуса, Клементе залишився спокійним.
— У чому проблема?
— Мене не існує, — вимовив він незвичайним болісним голосом.
— Завдяки тому що тільки я знаю тебе в обличчя, ти залишаєшся на свободі. Невже ти не розумієш? Їм відоме лиш твоє ім’я, а стосовно решти вони звіряються на мене. Ти маєш необмежені можливості. Тож тобі не можна зашкодити.
— Чому це? — здивовано спитав Маркус.
— Бо здобич, на яку полюємо, може вполювати їх. Якщо вони не зможуть захиститися, якщо оборона виявиться неефективною — залишиться хтось, хто їх боронитиме. Ти їхня остання надія.
У Маркусових очах з’явився зухвалий блиск.
— Поясни мені… Є й інші такі, як я?
Клементе замислився, перш ніж відповісти.
— Не знаю. Не можу знати.
— Ти мав залишити мене в тому шпиталі…
— Не кажи так, Маркусе. Не розчаровуй мене…
Маркус визирнув на вулицю, окинувши оком кількох перехожих, які скористалися з того, що злива стишилася, і поквапилися залишити випадковий прихисток, подавшись своєю дорогою. Він досі мав багато запитань до Клементе. Запитань, які були безпосередньо пов’язані з ним і про які він забув. Людина навпроти — єдине, що пов’язує його зі світом. Точніше, вона і є для нього цілим світом. Маркус не розмовляв ні з ким, не мав друзів. Однак він дізнався те, про що не волів би знати. Про людей і зло, яке вони могли б учинити. Це було дещо аж таке страшне, що могло б примусити зневіритися кожного, навічно отруїти будь-чиє серце. Він дивився на оточення, яке не знало всього цього, і заздрив тим людям. Клементе його врятував, але водночас увів у світ темряви.
— Чому обрали саме мене? — запитав він.
Клементе всміхнувся.
— Собаки не розрізняють кольорів. — Цю фразу він говорив у таких ситуаціях. — То ти залишаєшся?
Маркус обернувся лицем до свого єдиного приятеля.
— Так, залишаюся.
Клементе, нічого не сказавши, сягнув у кишеню плаща, який висів на спинці крісла, вийняв із нього паперовий конверт, поклав на столик і підсунув до Маркуса. Той обережно взяв конверт (кожен його жест завжди був обережний) і відкрив.
Там лежали три фотографії.
На першій був гурт молоді, яка бавиться на пляжі. На передньому плані дві дівчини в купальниках стоять біля вогнища й збираються цокнутися пляшками пива. На другій — тільки одна з дівчат, волосся зав’язане у хвіст, в окулярах, усміхнена, позаду неї — Квадратний Колізей, зразок неокласицизму у Кварталі всесвітньої виставки[3]. На третій — та сама дівчина обіймає чоловіка й жінку, можливо, своїх батьків.
— Хто це?
— Її звуть Лара. Двадцять три роки. Навчається в Римі, але приїхала здалеку. Архітектурне відділення, четвертий курс.
— Що з нею сталося?
— У цьому й проблема: невідомо. Вона зникла місяць тому.
Маркус сфокусувався на обличчі Лари, забувши про все навколо. Вона мала типовий вигляд провінціалки, яка переїхала до великого міста. Дуже гарна, з ніжними рисами, без макіяжу. Маркус подумав, що вона зазвичай збирає волосся у хвіст, бо не може дозволити собі перукаря. Можливо, вона його відвідує, тільки коли повертається до батьків, щоб заощадити. Манеру вдягатися можна назвати компромісною: дівчина носить джинси та футболку з короткими рукавами, а це дає змогу не залежати від моди. За її обличчям можна помітити, що вона проводить ночі над книжками. І загалом здається, що весь її раціон — це бляшанка тунця, остання надія студентів, які живуть не вдома, коли вони вже вичерпали місячний бюджет і чекають підтримки батьків. Уперше далеко від домівки. Повсякчас бореться з тугою за близькими та тішиться мріями про те, щоб стати архітекторкою.
— Розкажи про неї.
Клементе поліз у кишеню за записником, відсунув філіжанку кави й став переглядати нотатки.
— Увечері перед зникненням Лара відпочивала з друзями в одному закладі. Кажуть, здавалася спокійною. Вони розмовляли про щось звичайне, а близько дев’ятої Лара сказала, що їй сумно, вона хоче повернутися додому й лягти. Тоді приятелі, хлопець із дівчиною, підвезли її на авто й зачекали, поки вона ввійде до приміщення.
— Де вона мешкає?
— У старій будівлі в центрі.
— Є сусіди?
— Близько двадцяти. Будинок належить університету, там здають квартири студентам. Помешкання Лари розташоване на першому поверсі. До серпня вона жила в ньому разом з однокурсницею, але та виїхала, тож дівчина шукала нову сусідку.
— Коли урвався слід?
— Те, що Лара була в будинку протягом наступних годин, підтверджують два вихідні дзвінки з мобільного, зареєстровані о дев’ятій двадцять сім та о десятій дванадцять. Перший — розмова з матір’ю впродовж десяти хвилин, другий — з найкращою подругою. О десятій дев’ятнадцять вона вимкнула телефон і вже не вмикала.
Молода офіціантка підійшла до столика, щоб забрати філіжанки, і затрималася на хвильку, даючи їм змогу зробити нове замовлення, але чоловіки це проігнорували. Вони мовчали, поки дівчина не пішла.
2
Ідеться про монастир Кйостро-дель-Браманте — це частина музейного комплексу, спорудженого італійським архітектором епохи Відродження Донато Браманте, чия найвідоміша споруда — собор Святого Петра в Римі.
3
Квартал всесвітньої виставки (