Чоловік спохмурнів. Він їй не заздрив: з одного боку, таке завдання зазвичай було якимсь видом кари або свідчило про гнобительство підлеглого з боку начальника. З другого — не розумів, для чого це могло придатися.
— І кого таке цікавить? — спитав він.
— Не знаю, але, здається, за кілька днів шеф має взяти участь у якомусь конгресі та, імовірно, використає ці дані у звіті.
Поліціянт зрозумів, що це триватиме довго, а він не хотів зіпсувати собі спокійне вечірнє чергування. Сандра прочитала це на його обличчі.
— Чи можу я побачити ваш службовий наказ, агентко Веґа? — промовив він авторитетним тоном, немовби хотів, щоб вона відмовилась.
Але вона й це передбачила. Нахилилася до нього й шепнула конфіденційно:
— Послухай, колего, між нами. Я не маю бажання проводити ночі в архіві тільки для того, щоб задовольнити цього негідника, мого шефа, інспектора де Мікеліса. — Вона відчувала докори сумління, що змалювала його таким, але, позаяк не мала службового наказу, мусила назвати прізвище якогось начальника. — Зробімо так: я залишу перелік того, що мені потрібне, а ти спокійно візьмешся за це, коли зможеш.
Сандра дала йому в руки роздруківку. Це був просто список туристичних пам’яток міста, підготований портьє її готелю. Вона знала, що в колеги зникне бажання чинити перешкоди, коли він побачить, який довгий той список.
І дійсно, поліціянт повернув їй роздруківку.
— Зачекай хвилину. — Він теж перейшов на ти. — Я навіть не уявляю, з чого почати. Як я здогадуюся, ідеться про доволі ускладнені пошуки. Здається, ти краще впораєшся.
— Але я не знаю вашого способу каталогізації, — запротестувала Сандра.
— Немає проблем, я все поясню. Дуже просто.
Сандра вдавано засмутилася, закотила очі й покрутила головою.
— Згода, але я хотіла б повернутися до Мілана завтра вранці або найпізніше після полудня. Тож якщо ти не маєш нічого проти, я розпочала б одразу.
— Звичайно, — погодився поліціянт, ураз налаштувавшись співпрацювати, і провів її до архіву.
Сандра опинилася у великому залі, прикрашеному фресками, з високою орнаментованою стелею, де стояло шість столів із комп’ютерами. У них і був увесь архів. Вміст паперових картотек цілком перенесли до бази даних, яку зберігали на сервері двома поверхами нижче, у підвалі.
Палац, де був розміщений відділок, побудували в XIX столітті. Тут можна почуватися неначе всередині витвору мистецтва.
«Одна з переваг Рима», — подумала Сандра.
Вона сіла за комп’ютер. За рештою столів нікого не було. Єдиним джерелом світла була лампа, тож Сандру оповила приємна півтемрява. У тремкій тиші кожен шум відбивався луною від стін, тоді як з вулиці долинав грім: наближалась буря.
Вона зосередилась на моніторі перед собою. Рудий колега пожертвував декілька хвилин на пояснення, як їй увійти в систему. Дав коди безпеки та зник.
Сандра вийняла із сумки Давідів записник. Її чоловік провів у Римі три тижні. На сторінках, що належали до того періоду, вона нарахувала близько двадцяти адрес, за якими потім він поставив позначки на плані міста. Ці адреси він здобув за допомогою рації, налаштованої на хвилю поліції. Щоразу, коли центральне управління сигналізувало автомобільним патрулям про якийсь злочин, Давід, імовірно, теж їхав на місце.
З якою метою? Чого він шукав?
Сандра дійшла до сторінки записника, на якій була зазначена перша адреса, і ввела її разом із датою до пошукової системи архіву. Вистачило кількох секунд — і на екрані з’явилася відповідь: «Віа-Ероде-Аттіко. Чоловік убив співмешканку».
Сандра відкрила файл і прочитала виписку з протоколу. Ішлося про домашню сварку. Чоловік-італієць заколов свою перуанську подругу й утік. Дотепер його не спіймали.
Не розуміючи, чому Давід зацікавився цією історією, Сандра вирішила вписати до пошукової системи наступну адресу й дату.
«Віа-делл-Ассунцьоне. Грабіж і ненавмисне вбивство».
На стареньку напали в її квартирі. Злодії зв’язали її та засунули кляп до рота, жінка померла через задуху. Сандра не могла визначити, який зв’язок між цією подією і тим, що сталося на Віа-Ероде-Аттіко. Місця й герої різні, а також були різні обставини, за яких спричинено ці смерті. Вписала наступну адресу й дату.
«Корсо-Трієсте. Убивство під час бійки».
Це сталося вночі на автобусній зупинці. Між двома незнайомцями через дрібний привід виникла сутичка, а потім один із них дістав ножа.
«Що спільного це може мати з тими справами?» — ставила вона собі запитання, дедалі більш спантеличена.
Сандра не змогла знайти зв’язку ані між цими трьома подіями, ані між тими, про які читала далі. Завжди була одна або кілька жертв. Дивна мапа злочину. Деякі з них розкриті, інші ще ні.
Однак усі мали фотодокументи з місця події.
Професія Сандри полягала в аналізі місця злочину на підставі фотозображень, тож на писемних свідоцтвах вона не дуже розумілася. Надавала перевагу візуальному підходу, тому вирішила зосередитися на знімках фотографів-криміналістів.
Аналіз їх не був легкий: на місцях двадцяти убивств були зняті сотні фото. Спочатку вона переглядала, не знаючи, що шукати. Їй знадобилося б багато днів, щоб переглянути все, адже Давід не залишив жодних настанов.
Фреде, дурнику, ну навіщо така таємничість? Ти не міг залишити мені листа з інструкціями? Любий, невже це обійшлося б тобі надто дорогою ціною?
Сандра нервувала, була голодна, не спала понад двадцять чотири години, відколи прийшла в поліцію, не була в туалеті, хоча відчувала таку потребу. Впродовж доби багато чого сталося: агент Інтерполу підірвав її довіру до чоловіка; вона з’ясувала, що Давід загинув не через нещасний випадок — його вбили, і вбивця погрожував їй, перетворивши пісню, з якою пов’язаний найпрекрасніший спогад її життя, на жахливий жалобний марш.
Забагато як на один день.
Надворі знову задощило. Сандра схилила голову на стіл. Заплющила очі й на хвилину припинила думати. Відчувала, що на ній величезна відповідальність. Досягти справедливості ніколи не було легко, тому вона обрала цю професію. Але донині жінка була тільки частиною більшого механізму, а тепер результат розслідування залежав тільки від неї.
«Я не дам цьому ради», — міркувала вже вона.
Цієї секунди задзвонив мобільний. Сандра аж підскочила, почувши, як порожнім залом покотилася луна від сигналу.
— Говорить де Мікеліс. Я знаю все.
На мить Сандра злякалася: невже її начальника поінформували про те, що вона послалася на нього без його відома і що перебуває тут без офіційного погодження.
— Я все поясню, — швидко заговорила вона.
— Ні, чекай, не переривай мене. Я знайшов ту картину!
У голосі інспектора була ейфорія, і це подіяло на жінку заспокійливо.
— Ця налякана дитина, що хоче втекти, є однією з постатей на картині Караваджо «Мучеництво святого Матвія».
Сандра мала надію, що ця подробиця щось їй пояснить. Сподівалася на більше, але не хотіла гасити ентузіазму де Мікеліса.
— Картина намальована 1600—1601 років. Художник дістав замовлення на фреску, але потім вирішив, що це буде олія на полотні. Картина належить до циклу про життя святого Матвія разом із «Натхненням» і «Покликанням»[15]. Ці три полотна зберігаються в Римі, у каплиці Контареллі в храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі.
Це їй не дуже допомогло. Вона мала дізнатися більше. Сандра відкрила пошукову систему й спробувала знайти полотна в ілюстраціях «Google».
Незабаром картина з’явилася на екрані.
На ній була зображена сцена смерті святого Матвія. Кат підносив меч, дивлячись на жертву з ненавистю. Святий повернений обличчям до землі. Однією рукою намагався стримати вбивцю, а друга лежала долі, немовби він погодився на муку, що чекала на нього. Їх оточували інші персонажі, а серед них — налякана дитина.
— На картині є певна цікавинка, — додав де Мікеліс. — Поміж людей, присутніх під час цієї сцени, художник намалював себе.
15
Ідеться про картини Караваджо «Святий Матвій і ангел, або Натхнення святого Матвія» та «Покликання святого Матвія» (написані протягом 1599—1602 років).