Діставшись залізної перегородки, що скидалася на двері тюремної камери, докторка Вальдес дала знак санітарові, щоб він її відчинив. Усередині було темно, слабке світло доходило сюди через маленьке, високо розміщене віконце, тому Мисливець лише за хвилину спостеріг худе як скіпка тіло, що стояло зіщулено в кутку між стіною та ліжком. Дівчині щонайбільше двадцять років. На її застиглому від страждання обличчі ще можна було розгледіти певну привабливість.
— Ну ось, це Анхеліна, — мовила лікарка, вказавши на дівчину так, начебто презентувала ярмаркову дивину.
Мисливець ступив кілька кроків, прагнучи якнайскоріше стати лицем до лиця з особою, заради якої сюди приїхав. Однак здавалося, що пацієнтка не зауважує ані його, ані лікарки.
— Її виявила поліція під час обшуку борделю в околицях Тіхуани. Шукали торговця наркотиків, а знайшли її. Батьки були алкоголіки, і коли Анхеліні ледь виповнилося п’ять років, батько продав її торговцям живим товаром.
«Спочатку вона, певно, була цінним “екземпляром”, який утримували для клієнтів, ладних дорого заплатити за свою порочність», — подумав Мисливець.
— Коли підросла, вона втратила вартість і чоловіки купували її за кілька песо. Власники борделю тримали Анхеліну для п’яних селян і водіїв вантажівок. Вона могла відбувати навіть кількадесят зносин щодня.
— Невільниця.
— Вона ніколи не залишала того місця, завжди була ув’язнена. Нею опікувалася жінка, яка погано до неї ставилась. Дівчина не навчилася говорити, і я сумніваюсь навіть, чи вона розуміла, що з нею відбувається. Немовби поринула в стан кататонії[16].
Мисливець хотів сказати, що дівчина була досконалим знаряддям для задоволення найгірших порочних інстинктів дегенератів, але стримався. Він мав виявляти винятково професійний інтерес.
— Розкажи мені, як давно ви помітили цей її… талант.
— Коли Анхеліну сюди привезли, вона була в палаті з літньою пацієнткою. Ми вирішили розмістити їх разом, адже обидві перебували немовби поза світом. І дійсно, вони не спілкувалися навіть між собою.
Мисливець відвів очі від дівчини та звернувся до докторки Вальдес:
— І що було потім?
— Спочатку в Анхеліни боліли суглоби, вона важко рухалася. Ми підозрювали якийсь різновид артриту. Але потім вона стала втрачати зуби.
— Зуби?
— І не тільки. Ми обстежили її та знайшли серйозні порушення внутрішніх органів.
— То коли ви зрозуміли, що з нею відбувається?
Обличчям Флорінди Вальдес промайнула тінь.
— Коли вона посивіла.
Мисливець повернувся до пацієнтки й побачив, що її майже цілком поголене волосся чорне.
— Щоб ліквідувати ці прояви, вистачило забрати Анхеліну з палати, де поряд із нею перебувала старенька.
Мисливець придивлявся до дівчини, намагаючись зрозуміти, чи в глибині її позбавлених виразу очей криється ще щось людське.
— Синдром хамелеона або дзеркала, — підсумував він.
Тривалий час Анхеліну змушували бути тим, що в ній хотіли бачити чоловіки, які її ґвалтували. Знаряддям для насолоди, нічим більше. Отже, вона пристосувалася. Утратила себе в стосунках із ними. А вони поступово позбавили дівчину її сутності. За довгі роки такого жаху в цієї істоти зникли всілякі сліди особистості, тому вона «позичала» це в осіб, які перебували поряд.
— Це не випадок множинної особистості. Ця дівчина не хвора розумово, вона не думає, що є Наполеоном або англійською королевою, як це змальовують у примітивних романах, — усміхнулася докторка Вальдес. — Особи із синдромом хамелеона намагаються наслідувати кожного, кого бачать перед собою. У присутності лікаря стають лікарями, у присутності кухаря запевнятимуть, що вміють куховарити. Якщо спитати їх про професію, відповідатимуть узагальнено, але належним чином.
Мисливець згадав одного з пацієнтів, що ототожнював себе з кардіологом, з яким саме розмовляв, і на його підступне запитання про діагноз певної особливої кардіологічної аномалії відповів, що не може дати висновку без докладних клінічних досліджень.
— Але у випадку з Анхеліною ідеться не просто про звичайне наслідування чужої поведінки, — вела далі лікарка. — Поряд із літньою жінкою вона дійсно постаріла, а її розум спричиняв зміни в тілі.
«Трансформістка», — подумав Мисливець, який знав назву цього явища.
— Чи були якісь інші прояви синдрому?
— Були, але незначні, такі, що тривають по кілька хвилин. Особи, хворі на цей синдром, зазнали ушкодження мозку або, як у випадку з Анхеліною, пережили шок.
Мисливець був стурбований, але водночас захоплений здібностями дівчини. Він мав перед собою доказ, що не помилявся. Припущення, які він сформулював щодо переслідуваної ним здобичі, тепер підтверджені.
Чоловік розумів, що всі серійні вбивці діють під натиском кризи самоідентичності: коли когось убивають, бачать у своїй жертві себе, як у дзеркалі, і цієї миті вони не мають потреби нікого вдавати. Під час убивства чудовисько, що живе в них, звільняється. Однак людина, на яку Мисливець полював, була кимось більшим. Вона не мала особистості й тому мусила її невпинно «позичати». Цей чоловік страждав на унікальну психічну хворобу. Був серійним убивцею та разом із тим трансформістом.
Він не обмежувався наслідуванням, а ще й змінював себе. Тому ніхто ніколи не міг ідентифікувати цю особу, хіба що він сам. Його кінцевою метою було не посісти місце іншої людини, а стати нею.
Його переміщення були непередбачувані. Він мав надзвичайну здібність до навчання, особливо мов і діалектів. З плином років удосконалював свій метод. Найперше обирав людину, яка була на нього схожа: чоловіка з невиразними рисами обличчя, того самого зросту, з легко відтворюваними особливими ознаками. Як Жан Дуе з Парижа.
Такий чоловік не міг мати бурхливе минуле чи активно брати участь у суспільному житті. Найліпше, якщо він живе посеред рутини та працює вдома.
Так трансформіст крав його життя.
Його modus operandi завжди був той самий: він убивав свою жертву та шматував її обличчя, немовби хотів назавжди знищити цю особистість — за елементарним законом про те, що виживає найсильніший.
Сам здійснював природний видовий добір.
Однак Анхеліна була не тільки підтвердженням. Вона була другим випадком. Побачивши її, Мисливець зрозумів, що не помилявся. Але мав потребу в іще одному доказі, адже найважчий виклик полягав у чомусь іншому.
Спробуйте уявити, що такий талант поєднаний з інстинктом убивці.
Задзвонив мобільний Флорінди Вальдес. Лікарка перепросила й вийшла, щоб відповісти. Мисливець цього й чекав.
Перед прибуттям сюди він дізнався, що в Анхеліни був молодший брат. Вони мало прожили разом, адже дівчину продали в п’ятирічному віці. Але, мабуть, цього було досить, щоб у ній залишилося щось від почуттів, які їх пов’язували. На думку Мисливця, це був ключ, що міг відімкнути потаємні двері до її свідомості.
Лишившись наодинці з дівчиною, він наблизився й став так, щоб вона бачила його обличчя, а тоді тихо мовив:
— Анхеліно, я хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Я захопив твого братика, маленького Педро, пам’ятаєш? Він дуже милий, але зараз я його вб’ю.
Дівчина не відреагувала.
— Ти чула, що я сказав? Я вб’ю його, Анхеліно. Я висмикну йому з грудей серце й триматиму на долоні, поки не припинить пульсувати. — Мисливець простягнув розтулену долоню. — Чуєш, як б’ється? Педро за хвилину помре. І ніхто його не врятує. Я завдам йому болю, присягаюся. Він помре, але перед цим страшенно страждатиме.
Ураз дівчина нахилилася та вп’ялася в простягнуту руку. Мисливець, заскочений зненацька, утратив рівновагу, і Анхеліна всілася зверху. Проте вона була неважка, тож чоловік її скинув, вивільнивши свою руку. Дівчина поповзла в куток. Попри те що не мала зубів, вона змогла завдати йому глибокої рани.
До палати повернулася докторка Вальдес. Анхеліна сиділа спокійно, тоді як Мисливець намагався затамувати сорочкою кров.
— Що сталося?! — вигукнула лікарка.
— Вона кинулася на мене, — пояснив Мисливець. — Нічого серйозного, треба тільки накласти кілька швів.
— Вона ніколи так не поводилася.
16
Психічна патологія, що виявляється здебільшого руховими розладами: кататонічним збудженням та/або ступором.