Маркус освітив ліхтарем декілька рамок із фотографіями на дубовому столі. Ці вицвілі фото становили собою історію родини. Пікнік на траві, маленький Єремія на колінах у матері, батько обіймає їх обох. Ось вони на тенісному корті біля вілли, вдягнені в біле, з дерев’яними ракетками в руках. Ось Різдво в старому стилі: вони одягнені в червоне, позують перед ялинкою. Чекають, стоячи непорушно, поки автоспуск виконає своє завдання, створивши досконалий триптих.
Але в певний момент на фото вже бракує одного з героїв: підліток Єремія та його мати сумно всміхаються. Батько помер після нетривалої хвороби, а вони за звичкою фотографуються — не щоб увічнитися, мабуть, а щоб віддалити тінь смерті.
Одне із цих фото привернуло Маркусову увагу: мати й син стоять по різні боки від великого каміна з пісковику, над яким висить картина олією, що зображує батька із суворим виразом обличчя.
— Вони не знайшли нічого, що пов’язувало б Єремію Сміта з Ларою, — озвався Клементе за спиною Маркусa.
У кімнаті було видно сліди поліційного обшуку. Переставлені меблі, у шафах і шухлядах попорпалися.
— Тому вони ще не знають, що це він викрав Лару. І не шукатимуть її, — упевнено зауважив Маркус.
— Припини, — умить посуворішав Клементе.
Маркуса здивувала така різка реакція приятеля.
— Не повірю, що ти цього не розумієш. Ти ж не детектив-аматор. Ти підготовлений до таких справ. Хочеш, щоб я сказав тобі правду? Дівчина, найімовірніше, помре. Так-так, це дуже схоже на правду. І це не залежить від того, що ми зробимо чи не зробимо. Тому забудь про відчуття провини.
Маркус знову поглянув на фото, що стояло під портретом батька: на ньому двадцятирічний Єремія Сміт із серйозним виразом обличчя.
— Отже, з чого ти хочеш розпочати? — спитав Клементе.
— З кімнати, у якій його знайшли.
Криміналісти залишили по собі сліди: галогенові лампи на штативах, контейнери з реактивами, таблички з цифрами для позначення доказів, які сфотографували, а потім забрали.
Вони знайшли в кімнаті блакитну стрічку для волосся, кораловий браслет, рожевий плетений шарф і червоний роликовий ковзан — речі, що належали чотирьом жертвам Єремії Сміта. Ці предмети були неспростовними доказами, що Сміт мав щось спільне з їхньою смертю. Маркус уявив, що він міг відчувати щоразу, коли торкався цих трофеїв. Брав їх до рук, щоб знову відчути страшну енергію, зазнати життєдайного струсу, немовби насильницька смерть могла додати сил тому, хто її вчинив. Він тремтів від таємної насолоди.
Єремія зберігав ці речі в кімнаті, адже хотів мати їх біля себе. Завдяки цьому він думав, що дівчата повсякчас поряд. Їх стражденні душі ув’язнені в цьому будинку разом із ним.
Але поміж предметів бракувало чогось, що належало б Ларі.
Маркус увійшов до вітальні, а Клементе залишився на порозі. Меблі накриті білими чохлами, крім крісла, що стояло посередині, перед старим телевізором. Столик був перекинутий, на підлозі лежали друзки кухля й крихти печива, а поряд засохла світла пляма.
«Єремія перекинув столик, коли йому стало погано», — подумав Маркус. Він вечеряв перед телевізором молоком із печивом. Ця картинка чудово свідчила про його самотність. Єремія не переховувався, його найкращим укриттям була байдужість оточення. Якби світ ним зацікавився, можливо, його зупинили б значно раніше.
— Єремія Сміт — це тип людини, закритої в собі, але він перетворювався на когось іншого, щоб ловити своїх жертв.
Маркус пригадав: «Усіх, крім Лари, він викрав удень». До чого він удався, щоб наблизитися до своїх жертв і здобути їхню довіру? Він був переконливий, дівчата його не боялися. Чому він не використав ті самі прийоми, щоб знайти приятелів? «Його єдиною метою було вбивство, а вчинення зла — винагородою, тому що саме завдяки злу він здавався гідним довіри», — думав Маркус. Але було щось, чого Єремія Сміт не врахував: за все потрібно платити. Кожну людську істоту, навіть таку, яка обрала самотнє життя, найбільше жахає смерть наодинці, думка, що ніхто за нею не плакатиме, ніхто не відчує її відсутності й не згадуватиме. «Те саме сталося й зі мною», — спало на думку Маркусові.
Він придивився до місця, де рятувальники реанімували Єремію. Тут лежали латексні рукавички, марля, шприци й канюлі. Усе мало такий самий вигляд, як під час тих напружених хвилин.
Маркус намагався уявити, що сталося перед тим, як Єремія Сміт відчув симптоми отруєння.
— Хтось, хто його отруїв, знав його звички. Поводився з ним так само, як він із Ларою. Втрутився в його життя, увійшов до його дому й спостерігав за ним. Не всипав наркотик у цукор, але, мабуть, укинув щось у молоко. Це помста.
Клементе спостерігав за своїм опікуваним, за тим, як він намагався зрозуміти хід думок того, хто це вчинив. Він мовив:
— Тому Єремії стало зле, і він звернувся до швидкої.
— Найближчою є клініка Джемеллі, отож не дивно, що виклик було скеровано туди. Хтось, хто влаштував усе це Єремії Сміту, добре знав, що вчора ввечері черговим лікарем була Моніка, сестра його першої жертви, — здогадувався Маркус, вражений хитрістю людини, яка все це організувала. — Він діяв не хаотично. — Крок за кроком Маркус викривав інтригу, її суть. — Згоден, ти молодець. А тепер подивимось, що ти залишив для нас, — сказав він, немовби звертаючись до таємничого супротивника.
— Гадаєш, тут є якісь підказки, котрі можуть нас довести до місця, де ув’язнена Лара?
— Ні, він дуже хитрий. Хоч би й були, він їх усунув. Не забувай, що дівчина є винагородою. Ми маємо її заслужити.
Маркус став ходити кімнатою, певний, що знайде щось, чого не помітив відразу.
— І що, на твою думку, ми маємо шукати? — спитав Клементе.
— Те, що не має зв’язку з рештою. Щоб захиститися від поліції, він мусив залишити знак, який тільки ми можемо прочитати.
Маркус намагався точно визначити місце, від якого треба розпочати обшук кімнати. Був певний, що йому в очі впаде якась очевидна аномалія. Найбільш логічним було місце, де лежав Єремія.
— Жалюзі, — кинув він і заслонив два великих вікна, що виходили на заднє подвір’я.
Маркус освітив кімнату світлом ліхтаря. Промінь видобував із сутінків предмети, і тіні від них здіймалися за чергою, як слухняні солдати. Дивани, буфет, стіл, крісло, камін, над яким висіла картина з тюльпанами. Маркус подумав, що десь уже це бачив. Він знову освітив картину з квітами.
— Її тут не має бути, — промовив він.
Він точно пам’ятав цей камін із пісковику, адже бачив такий на фото, що до нього придивлявся в кабінеті. Єремія з матір’ю стояв біля полотна, на якому олією був зображений його померлий батько.
— Цю картину перевісили, — вирішив Маркус.
Але в кімнаті для неї місця не було. Маркус підійшов до картини з тюльпанами, підійняв раму та впевнився, що на стіні залишений слід від іншої картини. Він хотів був уже відійти, коли побачив, що на звороті, у нижньому кутку ліворуч, видно цифру 1.
— Я знайшов її, — проказав Клементе з коридору.
Маркус підійшов до нього й побачив портрет батька Єремії, що висів на стіні біля дверей. Він зняв картину й подивився, що за нею. Цього разу знайшов цифру 2. Чоловіки ззирнулися, подумавши про те саме. Розділилися й заходилися знімати всі картини в коридорі, намагаючись знайти третій номер.
— Є, — гукнув Клементе.
Це був сільський пейзаж, що висів у глибині коридору, якраз біля підніжжя сходів. Чоловіки стали підійматися нагору. На півдорозі знайшли й четверту картину, таким чином упевнившись, що вони на правильному шляху.
— Він нас веде, — сказав Маркус.
На другому поверсі, біля сходів, вони побачили п’яту картину. А потім шосту в закутку й сьому в коридорі, що вів до спалень. Восьма була маленька, намальована темперою. На ній був зображений тигр, що мав такий вигляд, немовби зійшов зі сторінок роману Сальґарі[17]. Він висів біля невеликих дверей у приміщенні, яке, певно, було дитячою кімнатою Єремії Сміта. На полиці стояв батальйон олов’яних солдатиків, поряд коробка з конструктором, рогатка, а на підлозі — коник-гойдалка.