— Допоможи мені знайти цукор.
Хоча Клементе не зрозумів, що мав на увазі Маркус, він поквапився на поміч. У шафі над плитою він знайшов слоїк з написом «ЦУКОР», а Маркус перевірив цукорницю, що стояла на столі поряд із чашками.
І цукорниця, і слоїк були порожні.
Чоловіки довго стояли й дивилися один на одного. Наче обмінювались натхненною енергією. Те, що цукру не було, — не випадковість. Маркус не міг помилятися. Він мав передчуття, здатне підтвердити все.
— Найкращий спосіб сховати наркотик — підсипати його в цукор, це маскує смак і гарантує, що жертва постійно вживатиме його.
— Так, Лара здавалася втомленою, її однокурсниці про це казали.
Клементе раптом здригнувся. Ця деталь усе змінювала. Але поки що він не міг розповісти Маркусові.
— Це відбувалося поступово, неспішно, — провадив далі Маркус. — І це доводить, що той, хто викрав її, бував тут раніше, не тільки тієї ночі. Забравши одяг і мобільний, він подбав, щоб цукор із препаратом також зник.
— Але він забув про ланцюжок на дверях, — додав Клементе. Ця деталь руйнувала всі теорії. — Як він пробрався сюди, а перш за все, як вони обоє вийшли?
Маркус знову окинув оком квартиру.
— Де ми зараз?
Рим — найбільше населене місце археологічних розкопок у світі. Тут є історичні шари, і досить заглибитися на кілька метрів у землю, щоб знайти ознаки попередніх епох і цивілізацій. Маркус добре знав, що навіть на поверхні землі сліди життєдіяльності з часом розшаровуються. Кожне місце має відбитки історичних епох та своє призначення, і не одне.
— Що це за місце? Я маю на увазі не нині, а взагалі. Ти казав, що будинок датується XVIII століттям.
— Це було одне з помешкань маркізів Костальді.
— Так. Аристократи займали горішні поверхи, а тут були майстерні, що обслуговували двір, склади й конюшні.
Маркус торкнувся шраму на лівій скроні. Він не міг пригадати, звідки виринає такий здогад. Звідки він це знає? Багато інформації зникло з його пам’яті назавжди. А щось поверталося несподівано, провокуючи неприємне запитання: звідки йому це відомо? Певні речі були в його голові, однак лишалися прихованими. Знову і знову вони спливали на поверхню, нагадуючи про існування темного закутка в його пам’яті й про те, що він ніколи не дістане до нього доступу.
— Маєш рацію, — сказав Клементе. — Будинок упродовж тривалого часу залишався в такому стані. Університет успадкував його за заповітом близько десяти років тому, а тоді облаштував тут квартири для студентів.
Маркус нахилився до підлоги. Паркет виготовлений із твердої необробленої деревини. Мостини вузькі. «Ні, не тут», — сказав він собі й рушив до ванної кімнати. Клементе подався за ним. Маркус дістав одне з відерець, схованих у шафі для щіток, поставив під душ, наповнив водою до половини й відступив на крок. Клементе стояв позаду і ще не здогадувався, для чого це.
Тоді Маркус нахилив відро й розлив воду на підлогу, вкриту кахлями. Калюжа під ногами розросталась, а вони напружено за цим спостерігали.
За кілька секунд вода стала зникати. Здавалося, це такий трюк, як з дівчиною, що зникає з оселі, замкненої зсередини. Але цього разу все можна було пояснити.
Вода просочилася під підлогу. В певних місцях, де стикалися кахлі, виникали повітряні бульбашки, — зрештою вони окреслили певну площу, це виявився квадрат, зі сторонами близько метра кожна. Маркус став рачки й поводив пальцями по кахлях, намагаючись знайти щілину. Здалося, він її таки відчув. Чоловік підвівся, озирнувся навколо, шукаючи щось, чим міг би підважити кахлю. Узяв із полиці маленькі металеві ножиці. Цього було досить, щоб трохи підійняти квадрат із кількох кахлів. Маркус просунув пальці в тріщину й потягнув — під кахлями був кам’яний люк.
— Зачекай, я допоможу, — мовив Клементе.
Вони відсунули люк і побачили старі травертинові[4] сходи, що вели до підземного коридору.
— Злодій скористався цим ходом, — сказав Маркус. — Принаймні двічі: коли прийшов, а потім вийшов із Ларою.
Він витягнув маленький ліхтарик, який завжди носив із собою, увімкнув його й освітив отвір у підлозі.
— Ти хочеш туди полізти? — запитав Клементе.
Маркус повернувся до нього:
— А в мене є вибір?
Тримаючи ліхтарик, Маркус спустився кам’яними сходами. Унизу він зрозумів, що перебуває в тунелі під будинком. Невідомо, куди він веде.
— Усе гаразд? — запитав Клементе, який залишився нагорі.
— Так, — коротко відповів Маркус.
Певно, у XVIII столітті тунель слугував для втечі в разі надзвичайної ситуації. Нічого не лишалося, як ризикнути й піти в тому чи тому напрямку. Він вибрав той, з якого було чути глухий шум зливи. Пройшовши щонайменше п’ятдесят метрів, Маркус кілька разів послизнувся на мокрій землі. Побіля його щиколоток пробігло кілька щурів, вони доторкнулись до нього теплими гладкими тілами та втекли у свої темні схованки. До чоловіка донісся стугін Тибру, повноводого від сильних дощів. Він відчув солодкавий річковий запах, подібний до запаху тварини, яка мчить щосили під час гонитви.
Він пішов на запах і незабаром побачив масивну решітку, крізь яку пробивалося сіре денне світло. Отже, звідси не можна вийти. Маркус повернувся, щоб спробувати пройти у зворотному напрямку. Щойно ступивши крок, він побачив унизу, посеред мулу, щось блискуче. Чоловік нахилився й підняв золотий ланцюжок із хрестиком. Він згадав, що бачив такий самий на Лариній шиї — на фото з батьками, яке стояло на тумбочці. Це було підтвердженням того, що його припущення правильні.
Клементе не помилився — у цьому був талант Маркуса.
Вражений знахідкою, він не помітив свого супутника, який тим часом теж спустився вниз. Маркус зауважив його аж тоді, коли той підійшов упритул, і показав ланцюжок.
— Подивись… — Клементе взяв прикрасу, і Маркус, заохочений своїм відкриттям, припустив: — Можливо, дівчина ще жива. У нас є підказка, ми можемо дізнатись, хто її викрав.
Однак чоловік помітив, що Клементе не поділяє його оптимізму. Навпаки, він здавався збентеженим.
— Ми це вже знаємо. Я просто потребував підтвердження… І, на жаль, воно в мене є.
— Про що ти кажеш?
— Про наркотик у цукрі.
Маркус не зрозумів, що мав на увазі Клементе.
— А в чому проблема?
Клементе серйозно подивився на нього.
— Можливо, саме час познайомити тебе з Єремією Смітом.
8:40
Перше правило, яке засвоїла Сандра Веґа, — будинки ніколи не брешуть.
Коли люди розповідають про себе, можуть вигадувати історії й будувати сюжети, у які зрештою самі починають вірити. Але місце, де вони живуть, неминуче розкриває всі їхні секрети.
Через своєрідність роботи Сандра побувала в багатьох помешканнях. Щоразу, коли переступала поріг, їй здавалося, що вона має попросити дозволу ввійти. Але щоб виконати те, що мусить, вона не повинна навіть натискати на дзвінок.
Багато років тому, коли вечорами їздила в поїзді, ще до початку професійної кар’єри, вона дивилася на освітлені вікна будинків і запитувала себе, що там відбувається. Яке там життя, які стаються події? Щоразу їй вдавалося щось помітити: жінка прасувала, дивлячись телевізор, чоловік у кріслі намагався випустити клубок сигаретного диму, дитина стояла на стільці й порпалась у шафі. Короткі кадри з фільму, що його вона бачила поперед себе з вікна. Поїзд проносився, залишаючи їх позаду. Люди жили далі, не знаючи, що хтось за ними спостерігає.
Сандра завжди намагалася уявити собі, як вона невидимкою проходитиме поміж речей, що для цих людей становлять справжній скарб, спостерігатиме за ними, за їхніми рутинними клопотами, неначе за рибками в акваріумі. І щоразу, коли переїжджала в нову квартиру, вона запитувала себе, що відбувалося в цих стінах перед її приходом. Якими були радощі, сварки чи скорботи попередніх мешканців? Іноді вона міркувала про драми або жахливі події, що залишалися там таємницею. На щастя, квартири та будинки швидко все забувають. Змінюються орендарі, і все розпочинається знову.