— Фігаро на волі, — сказав Маркус.
Але Дзіні немовби не чув його слів.
— Ти знаєш, що в дев’яноста чотирьох відсотках злочинів жертва знає свого вбивцю? Імовірніше, що нас уб’є близький родич або приятель, з яким ми підтримуємо близькі стосунки, аніж чужинець.
— Дзіні, чому ти мені не відповідаєш? Хіба ти не хотів покінчити з минулим?
Музика Дворжака закінчилася, голка грамофона підскакувала на останній канавці платівки. Дзіні нахилився, змушуючи Сократа зіскочити на землю й повернутися до своїх товаришів. Чоловік схрестив руки.
— Лікарі давно оголосили мені, що я втрачу зір. Тому я мав багато часу, щоб призвичаїтися до цієї думки. Я говорив собі: коли хвороба стане перешкоджати мені в роботі, я негайно піду. А тим часом я готувався, вивчав шрифт Брайля, інколи ходив домом із заплющеними очима, щоб звикнути до розпізнавання предметів на дотик, або гуляв із ціпком. Я не хотів стати залежним від інших. А потім одного дня став бачити нечітко. Зникали деякі подробиці, тоді як інші несподівано ставали виразними. Світло з боків блідло і враз осявало якісь предмети, від чого ті наче переливалися. Це було нестерпно. Я молився, щоб якнайскоріше сутеніло. Рік тому все нарешті сталося. — Дзіні зняв темні окуляри, показуючи нерухомі зіниці, нечутливі до сонячного світла. — Я думав, що почуватимуся осиротілим. І знаєш, що сталося? Я не самотній. Я бачу в темряві всіх тих, кого мені не вдалося врятувати, обличчя жертв, які дивилися на мене, лежачи у власній крові та лайні, у квартирі або на вулиці, у полі або в морзі на столі. Я знайшов їх усіх, вони чекали на мене. І тепер живуть зі мною, як примари.
— Закладаюся, що поміж них є також Джорджія Ноні. Що вона робить, говорить до тебе? Чи, може, придивляється і мовчить, примушуючи тебе соромитись?
Дзіні жбурнув на землю склянку з лимонадом.
— Ти не зможеш цього зрозуміти.
— Я знаю, що ти сфальсифікував результати слідства.
Чоловік заперечно покрутив головою.
— То була остання справа, яку я розслідував. Я мусив поквапитися, бо не мав часу. Її брат Федеріко заслуговував на те, щоб ми знайшли винуватця.
— І тому ти послав за ґрати невинну людину?
Поліціянт повернув очі до Маркусa, немовби бачив його.
— Ти помиляєшся, Коста не невинний. Він був раніше засуджений за переслідування й домагання. У його будинку ми знайшли жорстку порнографію, заборонені матеріали, скачані з інтернету. Усі були на цю саму тему: насильство над жінками.
— Фантазування замало, щоб засудити людину.
— Він знову готувався до нападу. Ти знаєш, яким було його затримання? Він був у списку підозрюваних у справі Фігаро, ми його вели. Одного вечора ми побачили, що він іде за жінкою, яка вийшла із супермаркету; мав при собі велику спортивну сумку. Нам потрібні були докази, але ми мусили вирішувати швидко. Могли дозволити йому напасти й завдати їй шкоди — або негайно його затримати. Я обрав друге. І мав рацію.
— Чи в сумці знайшли ножиці?
— Ні. Тільки змінний одяг, — визнав Дзіні. — Але такий самий, як той, що був на ньому. Знаєш чому?
— Щоб не привертати до себе увагу, якщо забрудниться кров’ю.
— А потім він зізнався. Мені цього було досить.
— Жодна з жертв не надала подробиць, які допомогли б його ідентифікувати. Обмежилися твердженням апостеріорі, що це був він. Жінки, які зазнали насильства, часто так шоковані, що, коли поліція показує їм підозрюваного, відразу кажуть, що це і є нападник. Вони не брешуть, а прагнуть вірити, переконані, що це правда. Вони не могли б жити, знаючи, що чудовисько, яке їх скривдило, на волі, бо страх, що це повториться, сильніший за будь-яке відчуття справедливості. А тоді байдуже, хто саме винен.
— Федеріко Ноні впізнав голос Кости, — нагадав Дзіні.
— Невже? — напустився на нього Маркус. — Чи цей хлопець указав на нього пальцем? Подумай лишень, скільки він натерпівся протягом останніх років.
П’єтро Дзіні не знав, що сказати. Він був добрий поліціянт, але щось у нім зламалося. Людина, яка могла злякати злочинця самим тільки поглядом, тепер здавалася слабкою. І не лише через свою ваду. Вона додала йому мудрості. Маркус був переконаний, що Дзіні щось знає і треба просто дозволити йому говорити.
— Від того дня, коли мені сказали, що я осліпну, я не проґавив жодного заходу сонця. Інколи я ходив на Янікул[21] і стояв там до останнього промінчика. Є речі, які ми вважаємо добре нам відомими і до яких не придивляємося, хоча вони щоразу нас дивують. Наприклад, зірки. Пам’ятаю, коли був дитиною, любив лежати в траві й уявляти собі всі ці далекі світи. Я став робити так знов, і це тривало, поки я не втратив зір, але ті відчуття не повернулися. Мої очі бачили надто багато чого поганого, жахливого. Серед усього цього я бачив і труп Джорджії Ноні. — Старий поліціянт підвів руку, щоб покликати котів. — Нелегко вірити, що хтось привів нас у цей світ тільки для того, щоб дивитися, як ми страждаємо. Кажуть: якщо Бог добрий, то не може бути всемогутнім, і навпаки. Добрий Бог не казав би терпіти своїм дітям, а це значить, що він не може цьому запобігти, тож не всемогутній. А якщо натомість Він усе передбачив, то не добрий, як ми маємо вірити.
— Я хотів би сказати тобі, що це великий задум. Що людина не в змозі цього зрозуміти. Але насправді я не знаю відповіді.
— Ти чесний. Я ціную це. — Дзіні підвівся. — Ходи сюди, я хочу тобі щось показати.
Він сягнув за ціпком і пішов до кабінету. Маркус подався за ним. У приміщенні було дуже чисто, там панував лад — отже, Дзіні цілком самодостатній. Поліціянт підійшов до грамофона та зняв із нього платівку з музикою Дворжака. Коли він це робив, Маркус зауважив, що в кутку лежить мотузка близько двох метрів завдовжки. Хто знає, скільки разів чоловік збирався нею скористатися.
— Я припустився помилки, здавши зброю, — сказав Дзіні, неначебто почув думки свого гостя, після чого сів за стіл, на якому стояв комп’ютер. Звичайного монітора не було, тільки брайлівський дисплей. — Те, що почуєш, тобі не сподобається.
Маркус здогадався, у чому річ.
— Але передусім я хочу тобі сказати, що цей хлопець, Федеріко Ноні, досить уже терпів. — Дзіні здавався пригніченим. — Кілька років тому він упав на ноги, і це сталося саме з ним, спортсменом. Якщо втратити зір у моєму віці, можна з цим якось примиритися. Потім брутально вбили його сестру, майже в нього на очах. Подумай, яким безпомічним він почувався. Один Бог знає, яка провина над ним тяжіє, хоча він не скоїв нічого поганого.
— Але що спільного це має з тим, про що ти хочеш мені розказати?
— Дещо має, адже у Федеріко є право на таку справедливість, як він її собі уявляє. Хоч би якою вона була.
П’єтро Дзіні замовк, чекаючи, коли Маркус дасть йому знак, що зрозумів.
— Можна жити з фізичними вадами, але не із сумнівами.
Цього було досить. Поліціянт став стукати по клавіатурі. Завдяки пристрою Дзіні міг здійснювати пошук у мережі, спілкуватися, надсилати й отримувати пошту. Ніхто не зауважив би різниці. У кіберпросторі всі рівні.
— Кілька днів тому я отримав імейл, — промовив поліціянт. — Послухай.
На комп’ютері була встановлена програма, яка зчитувала надісланий йому текст. Дзіні ввімкнув пристрій і обперся на спинку стільця, чекаючи. Електронний голос повідомив передусім анонімну адресу пошти «Yahoo». Імейл без заголовка звучав: «Він-не-та-кий-як-ти.-Шу-кай-у-пар-ку-Віл-ла-Ґло-рі».
Маркус був стурбований: це загадкове повідомлення могла надіслати лише особа, яка привела його сюди. Чому цей хтось написав незрячому поліціянту?
«Він не такий, як ти». Що це може означати?
— Відверто кажучи, мене більше хвилює друга частина: «Шукай у парку Вілла-Ґлорі».
Дзіні встав, підійшов до Маркусa, узяв його за плече й сказав майже благально:
— Я не можу туди піти. Ти вже знаєш, що маєш зробити. Іди й подивись, що там.
14:12
Протягом кількох місяців по смерті Давіда самотність була для Сандри наче захисною оболонкою, що відділяла її від світу. Це навіть був не стан, у якому вона перебувала, а місце, де вона могла розмовляти з чоловіком, не почуваючись через це божевільною. Вона наче відгородилася стіною від світу. Сандра відчувала, що лише тут ніхто й ніщо не може їй зашкодити. Дивно, але страждання її захищало.