Шалбер проковтнув кусень і запив вином.
— Можна багато чого навчитися, якщо живеш сам.
— Ніколи не думав про одруження? Ти сказав мені по телефону, що кілька разів був за крок від цього.
Шалбер покрутив головою.
— Одруження не для мене. Але все залежить від моменту.
— Що ти маєш на увазі?
— Кожен має якусь концепцію життя. Знаєш, у чому вона полягає? Як на картині: певні речі розміщені на першому плані, а решта — углибині. Вони однаково потрібні, інакше бракувало б перспективи й ми мали б тільки плаский, малореалістичний малюнок. Жінки в моєму житті перебувають на другому плані. Потрібні, але не аж так, щоб заслуговувати на місце в першому ряду.
— І хто стоїть на першому? Крім тебе, звичайно.
— Моя донька.
Сандра не сподівалася такої відповіді. Вона так здивувалася, що це розсмішило Шалберa.
— Хочеш її побачити? — Він сягнув по гаманець і заходився шукати в його відділеннях.
— Невже ти один із тих татусів, які всюди ходять із фотографією донечки в кишені?! Чорт забирай, Шалбере, ти хочеш мене шокувати. — Жінка вдала, що сміється, хоча насправді була зворушена.
Він дав їй потерте фото дівчинки з попелястим волоссям, таким самим, як у нього. У неї ще були зелені очі — як у нього.
— Скільки їй років?
— Вісім. Гарна, еге ж? Марія. Обожнює балет і ходить до школи класичного танцю. На кожне Різдво чи день народження просить купити цуценя. Мабуть, цього року я здійсню її бажання.
— Часто ти з нею бачишся?
Шалбер спохмурнів.
— Вона мешкає у Відні. У мене не надто гарні стосунки з її матір’ю: та має до мене претензію, що я з нею не одружився. — Він усміхнувся. — Але, коли маю трохи часу, я їду, щоб покататися з Марією на конях. Я навчаю її цього, так само як мене навчав мій батько, коли я був її віку.
— Це добре.
— Щоразу, коли до неї повертаюсь, я боюся, що так само вже не буде. Що за час моєї відсутності наші взаємини охолонуть. Вона ще маленька, але що буде, коли понад усе захоче спілкуватися з друзями? Я не хочу стати для неї тягарем.
— Не думаю, що до цього дійде, — утішила його Сандра. — Зазвичай доньки демонструють таке ставлення своїм матусям, а не татусям. Я та моя сестра шаленіли від нашого тата, хоча через його роботу проводили з ним мало часу. Мабуть, саме тому ми заглядали йому до рота. Щоразу, коли він мав повернутися, удома всі раділи.
Шалбер кивнув, вдячний за ці слова. Сандра встала, щоб прибрати тарілки й покласти до раковини. Він її стримав.
— Іди краще спати. Я приберу.
— Удвох ми зробимо це миттю.
— Ні, ні, залиш це мені.
Сандра завмерла. Її жахала ця ввічливість. Хтось знову про неї піклується. Вона вже забула, як це.
— Коли ти до мене зателефонував, я відразу відчула до тебе неприязнь. Ніколи не подумала б, що за кілька днів ми вечерятимемо разом, а надто — що ти все це приготуєш.
— Чи значить це, що ти мене вже не ненавидиш?
Сандра зашарілася, а він вибухнув сміхом.
— Не жартуй з мене, Шалбере, — пирхнула вона.
Чоловік підвів руки на знак того, що здається.
— Вибач, я не хотів.
Цієї секунди він здався їй справжнім, далеким від неприємного типа, яким вона його уявляла.
— Чому ти так не любиш пенітенціаріїв? — спитала Сандра.
Шалбер посерйознішав.
— Не повтори й ти цієї помилки.
— Що ти маєш на увазі, кажучи «і ти»? Про яку помилку йдеться?
Він, мабуть, пожалкував, що так сказав, і спробував пояснити:
— Я тобі вже пояснив: їхні дії незаконні.
— Шкода, але я не вірю. Ідеться не тільки про це. Що за цим приховано?
Було зрозуміло: Шалбер хоче виграти час. Його обережність підтверджувала тільки те, що вранці він не розказав їй усього про пенітенціаріїв.
— Ну, добре. Це не якась сенсація, але, гадаю, те, що я здатен тобі розповісти, могло б пояснити смерть твого чоловіка.
Сандра заклякла.
— Кажи.
— Насправді пенітенціарії вже не повинні існувати. Після Другого Ватиканського собору орден ліквідували. У шістдесятих роках Paenitentiaria Apostolica реорганізували, було призначене нове керівництво. Архів гріхів засекретили. Церковні криміналісти припинили діяльність. Дехто з них знову став ченцем, дехто відмовився від привілеїв, решта противилися й були відсторонені а divinis[22], а геть непокірливих відлучили від церкви.
— Але як це можливо, адже…
— Зачекай, дозволь мені закінчити. Коли вже здавалося, що про них забули, пенітенціарії з’явилися знову. Це сталося багато років тому, і деякі ватиканські ієрархи запідозрили, що чимало пенітенціаріїв дослухалися наказу Папи Римського тільки для того, щоб діяти таємно. Так і було. На чолі цієї невеликої групи став хорватський священик Лука Девок. Це він об’єднав і висвятив нових пенітенціаріїв. Можливо, він відповідав перед кимось із вищих чинів Церкви, які вирішили відродити організацію. Хай там як, він знав багато таємниць, наприклад особу кожного пенітенціарія. Кожен відповідав тільки перед ним і не знав, чи є взагалі інші.
— Чому ти говориш про це в минулому часі?
— Бо Лука Девок мертвий. Це сталося рік тому, його застрелили в Празі, у готельному номері. Тоді про них стало відомо. Ватикан ужив заходів, щоб не опинитися в незручній ситуації.
— Мене це не дивує, це типово для Церкви, яка робить усе, щоб приховати скандали.
— Річ була не лише в тім. Сама думка про те, що протягом стількох років хтось високопоставлений захищав Девока, жахала всіх. Спротив наказу Папи Римського дорівнює розколу, розумієш?
— То як їм вдалося взяти контроль над ситуацією?
— Бачу, ти починаєш розуміти, як це діє, — зрадів Шалбер. — Скажу лише, що Девока замінили довіреною людиною, отцем Августом Клементе, португальцем. Він молодий, але досить досвідчений. Усі пенітенціарії домініканці, а Клементе єзуїт. Інший спосіб мислення, прагматичніший, з меншою схильністю до сентиментальності.
— Отже, цей священик став головою нових пенітенціаріїв?
— Він має також завдання ідентифікувати всіх пенітенціаріїв, зібраних отцем Девоком, щоб повернути їх до лона Церкви. Наразі він знайшов лише одного — чоловіка, якого ти бачила в Сан-Луїджі-деї-Франчезі.
— Отже, кінцева мета Ватикану — вдати, що не були порушені ніякі правила?
— Саме так. І цього разу, як зазвичай, намагаються залагодити конфлікт. Те саме стосується, наприклад, прихильників єпископа Лефевра[23], яких намагаються повернути в лоно Церкви. Так само і з пенітенціаріями.
— Доброму пастиреві не можна залишати блудної вівці. Він має намагатися повернути її до вівчарні, — посміхнулася Сандра. — Але звідки ти все це знаєш?
— Я знаю про них стільки, скільки знав Давід. Ми мали, однак, різні концепції і тому сперечалися. Коли я сказав, щоб і ти не припустилася помилки, яка полягає в занадто поблажливому сприйнятті пенітенціаріїв, ішлося про ставлення до них Давіда.
— Але чому ти маєш рацію, а він помилявся?
Шалбер почухав голову й глибоко зітхнув.
— Бо хтось убив його за те, про що він дізнався, а я живий.
Це не прозвучало зневажливо щодо її чоловіка. Сандра мусила визнати, що Шалбер дійсно мав рацію. Вона теж дійшла схожих висновків. Ба більше, почувалася винною. Цей приємний вечір допоміг їй розслабитися, і то була заслуга Шалберa. Він не лише їй звірився, розказавши про особисті справи, а й відповів на запитання, не попросивши нічого натомість, тоді як вона збрехала, не згадавши про свою другу зустріч із пенітенціарієм.
— Чому ти не спитав, чому я так пізно повернулася від Дзіні?
— Я вже тобі говорив, що не терплю брехні.
— Боявся, що я не скажу правди?
— Запитання слугують брехунам за привід. Якби ти мала мені щось розповісти, сказала б сама. Я не люблю примусу й хочу, щоб ти мені довіряла.
Сандра підвелася, підійшла до раковини й відкрутила кран, щоб шум води заглушив тишу. Протягом хвилини вона думала, чи не розказати все Шалберові. Він стояв на відстані кількох кроків позаду. Коли Сандра взялася мити посуд, вона відчула, як він наблизився. Шалбер поклав руки на її стегна й притулився до неї. Сандра не намагалася йому перешкодити. Її серце закалатало, вона хотіла заплющити очі. «Якщо я це зроблю, це кінець», — подумала жінка. Вона була налякана, але не мала сили його відштовхнути. Шалбер схилився над нею й прибрав її волосся з шиї. Жінка відчула на шкірі тепло його дихання. Відхилила назад голову, немов хотіла прийняти ці обійми. Її руки омивали потоки води. Сама не помітила як, але Сандра, звівшись навшпиньки, повернулася, заплющила очі й тремтливо відшукала його вуста.
23
Католицький архієпископ, який критично поставився до деяких рішень Другого Ватиканського собору й подальших реформ, ставши одним із лідерів традиціоналістів.