Маркус поглянув у порожні очиці одного з багатьох черепів, що стояли в крипті. Ким була ця людина? Як її звали, який вона мала вигляд? Чи хтось колись її кохав? Як вона померла і чому? Була добра чи лиха?
Хтось міг би замислитись над цим, стоячи над його трупом, якби Девок його вбив. Як і всі пенітенціарії, він теж не мав особистості.
«Мене не існує», — нагадав він собі.
— Єремія Сміт сказав перед смертю: «Що більше я заподіював зла, то краще його викривав». А я замислююсь: чому не пам’ятаю голосу моєї матері, проте досконало викриваю зло? Чому я втратив усе, крім мого таланту? Обираємо ми зло і добро від народження чи це залежить також від шляху, який кожен із нас пройшов у житті? — Маркус поглянув на Клементе. — Я добрий чи злий?
— Тепер ти знаєш, що скоїв смертний гріх, убивши Девока, а потім Єремію, тому маєш сповідатися й постанеш перед Трибуналом совісті. Але я певен, що ти дістанеш відпущення гріхів, бо, якщо маєш справу зі злом, інколи мусиш забруднитися.
— А Лара? Єремія забрав із собою її таємницю. Що станеться із цією бідолашною дівчиною?
— Твоє завдання на цьому завершено, Маркусе.
— Вона вагітна.
— Ми не можемо її врятувати.
— А що буде з дитиною? Ні, я на це не погоджуюсь.
— Подивися. — Клементе показав на кістки, що лежали повсюди. — Сенс цього місця зводиться до милосердя. Поховати по-християнськи безіменну істоту незалежно від того, ким вона була чи що за гріхи мала на совісті. Я зустрівся тут із тобою, щоб ти став трохи милосерднішим до самого себе. Лара помре, але не з твоєї провини. Тому припини картати себе. Відпущення гріхів Трибуналу совісті тобі не допоможе, якщо ти сам себе не простиш.
— То я вільний? Не зовсім те, що я собі уявляв. Не почуваюся так, як сподівався.
— Я маю для тебе ще одне завдання. — Клементе всміхнувся. — Може, завдяки йому ти почуватимешся краще. — І подав чоловікові теку з архіву.
Маркус узяв її та прочитав на обкладинці: c. g. 294-21-12.
— Ти не врятував Лару, але, можливо, зможеш урятувати оцю людину.
9:02
У відділенні інтенсивної терапії розігрували надзвичайну сцену. Поліціянти й криміналісти виконували рутинні обов’язки, щоб відтворити перебіг подій, але це відбувалося в присутності пацієнтів, що впали в кому, тому всі рухалися тихо й розмовляли півголосом, немов боялися, що розбудять когось із них.
Сандра стежила за колегами, сидячи на стільці в коридорі, хитаючи головою й дивуючись: невже ця ситуація здається ідіотичною тільки їй? Лікарі наполягали, щоб вона лишилася для спостереження, але Сандра підписала згоду про виписування з лікарні. Жінка почувалася трохи кепсько, але хотіла повернутися до Мілана й упорядкувати своє життя. Спробувати почати заново.
Маркус — згадала вона ім’я пенітенціарія зі шрамом на скроні. Вона хотіла б із ним поговорити, спробувати зрозуміти. Він пестив її по щоці, коли вона задихалася, і це додало їй наснаги, такої потрібної, щоб усе пережити. Жінка хотіла, щоб він про це знав.
Тіло Єремії Сміта поклали до чорного мішка. Коли його виносили, Сандра відчула, що ця людина їй байдужа. Тієї ночі вона пізнала смерть. Цього було досить, щоб жінка звільнилася від ненависті й прагнення помсти, і в такі миті відчувала особливу близькість до Давіда.
Хоробра лікарка, Моніка, урятувала їй життя, а потім свідчила, що це вона стріляла в Єремію. Витерла з пістолета відбитки пальців Маркусa й залишила свої. Сказала, що то була не помста, а захист. Усе вказувало на те, що їй повірили.
Сандра побачила, як Моніка йде коридором після закінчення чергового допиту. Вона не здавалася втомленою і всміхалася.
— Як ти?
— Добре, — відповіла Сандра хрипко, адже після інтубування в неї все боліло. Почувалася так, мовби воскресла. — Якщо я не помиляюся, твій батько казав, що ми ростемо також завдяки силі, з якою нам дають ляпаси.
Обидві розсміялися. Уночі Моніка повернулася до відділення інтенсивної терапії після вечірнього обходу, хоча не могла сказати, що її до цього підштовхнуло.
— Може, це через розмову, яка була в нас раніше. Не можу сказати напевне.
Сандра не знала, кому дякувати за цей щасливий збіг обставин: Моніці чи ще комусь на Небесах. Хто або що вплинуло на ситуацію — до цього їй було байдуже: чи то Бог, чи її чоловік.
Моніка схилилася над Сандрою та обійняла її. Вони не потребували слів. Потім молода лікарка попрощалася, поцілувавши поліціянтку в щоку.
Сандра дивилася, як Моніка віддаляється, і не зауважила комісара Камуссо.
— Відважна дівчина, — сказав він із повагою.
Комісар був одягнений у синє: синій піджак, штани, сорочка й краватка. Сандра могла закластися, що його шкарпетки теж сині. Виняток становили білі мокасини. Якби не черевики й голова, Камуссо був би невидимий на тлі обладнання і стін відділення інтенсивної терапії — як хамелеон.
— Я розмовляв із вашим начальником, інспектором де Мікелісом. Він їде до вас із Мілана.
— От дідько, тільки не це! Чому ви його не стримали? Я розраховувала на те, що виїду сьогодні ввечері.
— Він розповів мені цікаву історію про вас.
Сандра злякалася найгіршого.
— Здається, ви мали рацію. Вітаю.
— З якого приводу? — здивувалася Сандра.
— Ідеться про газовий нагрівач і чадний газ. А також про чоловіка, який стріляв у дружину та сина, вийшовши з душу, а потім повернувся до ванної, знепритомнів, ударився головою об умивальник і помер.
— Хіба судовий лікар погодився з моїм припущенням?
— Не лише погодився, а й прийняв.
Сандра не могла в це повірити. «Правда втішає, як у випадку з Давідом», — подумала вона. Тепер, коли жінка знала, хто його вбив, зрозуміла, що примирилася з його смертю.
— Ви знали, що всі відділення клініки контрольовані системою камер?
Вона здригнулася, позаяк не подумала про це. Версію, яку представила Моніка, а вона підтвердила, могли заперечити. Це загрожує Маркусові.
— Ви подивилися записи?
Комісар скривився.
— Здається, система моніторингу у відділенні інтенсивної терапії була пошкоджена через зливи останніми днями. Тому немає жодних записів того, що тут сталося. Прикро, еге ж?
Сандра намагалася не виказати, як вона зраділа.
Але Камуссо мав ще дещо.
— Ви знали, що клініка «Джемеллі» належить Ватикану?
У запитанні прозвучала злостива інсинуація, яку Сандра зігнорувала.
— Чому ви мені про це говорите?
Поліціянт знизав плечима, подивився на неї скоса, але не продовжив теми.
— Така собі цікавинка.
Сандра встала.
— Можете попросити когось відвезти мене до готелю?
— Я сам вас відвезу. Мені тут нема чого робити.
Жінка приховала розчарування за найприємнішою посмішкою, на яку спромоглася.
— Так, але спочатку я хотіла б поїхати в одне місце.
Комісар мав стару «Ланчу-Фульвію», та вона була в доброму стані. Сівши в неї, Сандра відчула, що час відступив. Усередині пахло так, мовби авто щойно із салону. Падав дощ, але кузов був неймовірно чистий.
Камуссо повіз її туди, куди вона хотіла. Дорогою слухали радіостанцію, на якій крутили лише хіти шістдесятих років. Заїхали на Віа-Венето, і Сандрі здалося, що вона повернулася в епоху «Солодкого життя»[27]. Подорож у давні часи закінчилася біля будівлі, у якій була розташована квартира-«естафета» Інтерполу.
Ідучи сходами, Сандра мала надію, що застане Шалбера. Хотіла йому розповісти безліч усього, а передусім сподівалася, що й він їй щось скаже. Наприклад, зрадіє, що вижила, хоч вона і скоїла дурницю, намагаючись від нього втекти. Якби вчора ввечері він стежив за нею аж до клініки «Джемеллі», мабуть, усе було б інакше. По суті, Шалбер намагався її захистити. Однак найперше вона хотіла від нього почути, що добре було б якось побачитися. Вони спали разом, і їй сподобалося. Сандра не хотіла його втратити. Хоча наразі не зізнавалася в цьому, але починала в нього закохуватись.
27
«Солодке життя» (від