Выбрать главу

Він зберігав лише найнеобхідніше. Наприклад, у нього не було жодної книжки. Читав багато, але, щойно закінчував читати, дарував книжки друзям. Давід припинив це робити лише тоді, коли оселився в неї. Сандра відвела йому місце під стелажі, і думка про облаштування своєї книгозбірні йому навіть сподобалась. Таким чином він пускав коріння. Після поховання Давідові друзі прийшли до Сандри, і кожен приніс книжку, яку той колись їм подарував. На сторінках збереглися нотатки, здійснені його рукою, загнуті ріжки сторінок, були навіть підпалені місця й плями від моторної оливи. Це давало змогу Сандрі уявити, як він читає Італо Кальвіно[7]: із цигаркою в роті, стоячи під пекучим сонцем у якійсь пустелі, біля пошкодженого авто, чекаючи, поки хтось прийде на допомогу.

«Ти бачитимеш його в усьому, — говорили їй друзі, — тобі буде важко забути про нього». Але сталося геть інакше. У неї ніколи не було враження, що вона чує його голос, що він промовляє її ім’я. Вона ніколи не ставила на стіл ще одну тарілку.

Чого їй справді бракувало, то це їхнього повсякдення. Коротких одноманітних митей, наповнених незначущими дрібницями.

У неділю вона зазвичай вставала пізніше й виявляла його в кухні, де він за третьою чашкою кави читав газету, оповитий хмарою анісового диму. Давід сидів, спершись ліктем на стіл, пальцями тримав цигарку, з якої вже мало не падав попіл, такий занурений у читання, що забував про цілий світ. Коли Сандра приходила невдоволена й ставала у дверях, він прибирав з очей скуйовджене кучеряве волосся, здіймав погляд і всміхався до неї. Вона намагалася не звертати на нього уваги, готуючи сніданок, але він пантрував за нею з пришелепуватою усмішкою, і нарешті вона не витримувала. У Давіда був вибитий різець — на згадку про падіння з велосипеда у сім років, а ще він носив окуляри в штучній черепаховій оправі, які трималися купи завдяки скотчу, і через це був схожий на стареньку англійську леді. За хвилину він садовив Сандру собі на коліна й цілував у шию.

Пригадавши це все, вона поставила келих з вином на столик біля канапи. Узяла мобільний і набрала номер голосової пошти. Голос, як завжди, сповістив, що в неї є одне повідомлення, уже прослухане. Отримане п’ять місяців тому.

«Привіт, я телефонував тобі кілька разів, але безперервно вмикається автовідповідач. У мене не так багато часу, тому одразу наведу перелік речей, яких мені бракує. Не вистачає мені твоїх холодних ніг, які шукають мене під ковдрою, коли ти лягаєш у ліжко. Бракує хвилин, коли ти даєш мені скуштувати щось із холодильника, аби впевнитися, що воно не зіпсувалося. І твого вереску, коли ти будиш мене о третій ранку, бо в тебе судоми. Не повіриш, але бракує мені навіть того, як ти береш мою бритву, щоб поголити собі ноги, нічого про це не кажучи. Узагалі тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення. Я кохаю тебе, Джинджер!»

В останніх Давідових словах вчувався стан справжньої гармонії. Такий, яким можуть похвалитися тільки метелики, сніжинки та окремі танцівники чечітки.

Сандра вимкнула мобільний.

— Я теж тебе кохаю, Фреде[8].

Щоразу, прослуховуючи це повідомлення, вона відчувала тугу. Ностальгію, біль, ніжність, але також страх. У цих останніх словах крилося запитання, але Сандра не знала, чи треба шукати на нього відповідь.

«Тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення».

Вона призвичаїлася до Давідових подорожей. То була його робота, його життя. Сандра завжди це знала. Інколи прагнула втримати його при собі, але доходила висновку, що повинна погодитися з його від’їздами.

То був єдиний спосіб змусити його повернутися.

Як фотокореспондент він їздив до найсуворіших місць на землі. Багато разів ризикував життям. Але таким уже Давід був, із такою вдачею. Мав побачити все на власні очі, без жодних фільтрів, до всього доторкнутися. Щоб писати про війну, треба було відчути запах диму пожеж, упевнитися, що кулі свистять по-різному залежно від того, куди поцілять. Він ніколи не згодився б на пропозицію жодної популярної газети, щоб працювати тільки для них, хоч би як його вмовляли. Не припускав, що хтось міг би його контролювати. Сандра навчилася відганяти найгірші думки, ховати страх у глибині свідомості. Намагалася жити нормально, вдаючи, що вона дружина звичайного робітника або чиновника.

Між нею й Давідом існувало щось на кшталт неписаної угоди, яка передбачала різні дивні, символічні особливості поведінки. То був їхній спосіб комунікації. Інколи Давід надовго затримувався в Мілані, і їхнє життя потроху налагоджувалось. А потім якогось вечора Сандра поверталася додому й заставала його в кухні, де він варив свій фірмовий раковий суп із додаванням принаймні п’яти видів овочів, який подавав із солоним печивом. У цьому він був неперевершений. Але таким способом він також повідомляв її, що завтра поїде. Вони вечеряли як завжди, розмовляючи про все й ні про що, він намагався її насмішити, а потім ішли до спальні й кохалися. І наступного ранку вона прокидалася сама. Його могло не бути протягом тижнів, інколи місяців. Але одного дня він повертався й усе починалося знову.

Давід ніколи не говорив їй, куди їде. За винятком останнього разу.

Сандра допила вино за одним духом. Вона завжди відганяла думку, що з Давідом могло статися щось погане. Він ризикував. Якщо мав загинути, то на війні або від руки якогось злочинця, справу котрого розслідував. Вона не могла змиритися з думкою, що це сталося таким банальним чином.

Вона вже вирішила відігнати ці думки, коли задзвонив мобільний. Сандра подивилася на екран: номер невідомий. Була майже одинадцята.

— Я розмовляю з дружиною Давідa Леоні? — говорив чоловік, з особливим німецьким акцентом.

— Так. Хто це?

— Мене звуть Шалбер, я працюю в Інтерполі. Ваш колега. — Сандра сіла прямо, протерла очі, а чоловік додав: — Перепрошую, що телефоную так пізно, але тільки зараз знайшов ваш номер.

— І не могли зачекати до завтра?

У слухавці пролунав веселий сміх. Шалбер, хоч би яким він був, мав хлопчакуватий голос.

— Вибачте, але це сильніше за мене. Коли мене непокоїть якесь запитання, я мушу його поставити. Бо не спатиму цілу ніч. З вами такого не буває?

За чоловіковим тоном Сандра не зрозуміла, чи ворожий він, чи просто зневажливий.

— Чим можу допомогти? — спитала коротко вона.

— Ми відкрили досьє стосовно смерті вашого чоловіка, і мені треба дещо прояснити.

Сандра похмуро відповіла:

— То був нещасний випадок.

Імовірно, Шалбер сподівався це почути, тому відповів спокійно:

— Я читав рапорт поліції. Зачекайте хвилину. — Сандра розібрала звуки: шелестіння карток, які він гортав. — Тут написано, що ваш чоловік упав із п’ятого поверху, але помер за кілька годин через травми та внутрішню кровотечу. — Він зупинився. — Припускаю, що вам тяжко. Тяжко змиритися із цим.

— Не уявляєте як, — відказала Сандра холодно й розлютилася за це сама на себе.

— На думку поліції, пан Леоні опинився на тому будівельному майданчику, бо з висоти був чудовий краєвид і він хотів зробити світлину.

— Так і було.

— Чи ви бачили те місце?

— Ні, — роздратовано відповіла жінка.

— Ну а я там був.

— І що ви хочете сказати?

Мовчання Шалбера тривало надто довго.

— «Кенон» вашого чоловіка розбився під час падіння. Шкода, що ми не побачимо цього знімка.

— Відколи це Інтерпол працює над справами про смерть через нещасні випадки?

— Дійсно, це виняток. Але мене цікавлять не лише обставини, за яких загинув ваш чоловік.

— А що ж іще?

— Тут є певні неточності. Я чув, що багаж пана Леоні було відіслано.

— Дві валізи.

Сандра занервувалася, підозрюючи, що саме цього й сподівався її співрозмовник.

— Я надсилав запит на обшук, але, мабуть, спізнився.

— Навіщо вам це?

На хвилину на лінії запало мовчання.

— Я неодружений, але кілька разів був за крок від цього.

— Це якось пов’язано зі мною?

— Не знаю, але вважаю, що, коли хтось живе з кимось, — я маю на увазі когось справді виняткового, такого як ваш чоловік, — людина припиняє ставити собі певні запитання. Наприклад, що ця людина робить, коли ви не разом. Дехто називає це довірою. Але ж правда в тому, що інколи це страх. Страх перед тим, що можеш почути.

— На вашу думку, які запитання я повинна була ставити собі щодо Давіда? — поцікавилася Сандра, хоча вже знала відповідь.

Голос Шалбера посерйознішав:

— Усі ми маємо якісь таємниці, агентко Веґа.

— Я не знала подробиць життя Давідa, але розуміла, з якою людиною живу, і мені цього було досить.

— Так, але чи думали ви, що він міг не говорити вам правди?

Сандра розлютилася.

— Вибачте, але якщо ви намагаєтесь примусити мене сумніватися, це не має сенсу.

— Дійсно, адже ви вже маєте сумніви.

— Нічого ви не знаєте, — відказала Сандра.

— Валізи, які вам надіслали п’ять місяців тому, досі чекають на складі центрального поліційного управління. Чому ви їх не забрали?

Сандра гірко всміхнулася.

— Я не повинна нікому пояснювати, як тяжко мені було б тримати ці речі в руках. Бо тоді я муситиму визнати, що це вже справді кінець, що Давід не повернеться й ніхто не зможе мені допомогти!

— Це дурня, і ви про це знаєте.

Нахабство Шалбера довело Сандру до сказу. Зо хвилину вона була не в змозі вимовити ані слова. Коли врешті наважилася, у її голосі звучала злість:

— Ідіть під три чорти, пане Шалбер!

Сандра роз’єднала зв’язок. Вона була розлючена. Схопивши порожній келих, кинула його в стіну. Цей чоловік не мав права так поводитися. Вона припустилася помилки, дозволивши йому говорити, мала закінчити цю розмову раніше. Сандра встала з канапи й нервово заходила кімнатою сюди й туди. Аж до цієї хвилини не хотіла визнавати, що Шалбер мав рацію: вона боялася. Його дзвінок не заскочив її, бо здавалося, що підсвідомо вона на нього чекала.

«Справжнє безумство, — подумала жінка. — То був нещасний випадок. Випадок!»

Сандра потроху заспокоювалась. Роззирнулася. Полиці з Давідовими книжками. Купа пачок анісових цигарок на столі. Ненависний лосьйон після гоління у ванній. Стілець у кухні, на якому він сидів, коли в неділю вранці читав газету.

Перше правило, яке засвоїла Сандра Веґа: будинки ніколи не брешуть. «Тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення». Але їхнє помешкання, мабуть, таки було не без брехні, адже Давід помер у Римі.

вернуться

7

Італійський журналіст, публіцист, один із найвидатніших письменників ХХ ст.

вернуться

8

Джинджер і Фред — герої однойменного фільму 1986 року режисера Федеріко Фелліні про пару італійських танцівників чечітки, які запозичили псевдоніми та стиль виконання у відомих голлівудських артистів Джинджер Роджер і Фреда Астера.