— Навіщо нам укладати мир із тева? Ці люди, як ті мурахи, копошаться в своїх пуебло, а нам завиграшки їх убивати, забирати коней.
Я не стримався і сердито відповів:
— Лихо вам буде, якщо ви не укладете миру з тева! Знайте ж, що тева вирішили послати великі загони у вашу країну! Рано чи пізно вони переб’ють вас, а ви їм нічого не заподієте, бо вони живуть у пуебло, оточених мурами. Зараз у каньйоні триста воїнів тева чекають мого повернення. Якщо я не вернуся, усіх вас переб’ють. Я, військовий вождь, привів їх сюди, щоб помститися за смерть мого брата і багатьох тева, які полягли в бою з навахами! Сьогодні вночі усі ви загинули б, коли б моя мати не явилася мені уві сні й відвернула мене від жадання помсти, вдихнула в мене велике бажання миру.
Почувши, що неподалік засів великий загін тева, жінки у хогані зчинили лемент, злякались і воїни, котрі спочатку не захотіли й слухати про мир. Дядько підійшов до мене й мовив:
— Я пишаюся тобою, небоже! Віднині не буде ворожнечі між нами і твоїми тева. Я перекажу твої слова іншим вождям нашого племені, й вони укладуть із вами мир. Твоя правда: нам не слід ворогувати між собою, коли в нас є спільний ворог — іспанці, які утискують усіх індіанців. А зараз веди мене в табір своїх воїнів. Я хочу з ними поговорити.
Прибувши до табору, ми посідали коло багаття, і мій дядько до світанку гомонів із нашим старим шаманом. Я був їхнім тлумачем. Насітіма й Кутова схвально кивали. Дядько обіцяв через п’ятнадцять днів привести в Поквоге вождів навахів і там укласти мир із тева. Потім дядько повернувся до свого табору, а наш загін супроводжував його. Цілий день ми веселилися разом із навахами, а вранці наступного дня загін вирушив додому. Навахи дали нам коней, і половина загону їхала верхи.
Сідало сонце, коли ми через чотири дні під’їхали в Поквоге. Жителі пуебло вибігли нам назустріч. Вони здивувалися спочатку, що ми повернулися без скальпів, але невимовно зраділи, коли ми повідомили, що найбільші наші вороги хочуть укласти з нами мир!
Чоромана взяла мене за руку й повела на Південний майдан, до будинку своєї матері. Другий поверх уже було завершено, і Чоромана сказала мені, що в домі є все необхідне для нашого спільного життя. Ми піднялися драбиною на дах. У дверях Чоромана зупинилась і сказала:
— Зараз я можу сказати тобі: зайди, мій муже!
…Чимало літ минуло відтоді, та й досі я пам’ятаю той щасливий день нашої юності! Тепер ми обоє старі, дуже старі, але щасливі, як і колись.
Призначеного дня приїхали навахи — мій дядько та інші вожді, а також прості воїни, жінки і діти. Вони подарували нам багато ковдр і пригнали табуни коней. Тут, у південній ківі, було укладено мирний договір: навахи і тева не порушують його донині.
Коли старий Касик Літа перейшов до милого потойбіччя, члени Патуабу призначили мене на його місце… Друже мій, чуєш? Нас кличе Чоромана! Я певний, що вона почастує нас яєчнею і кукурудзяними коржиками.
Ця історія не вигадана.
Я записав її з уст індіанця Старе Сонце.
Дж. В.Ш.
Було це давно, дуже давно, в дні моєї юності. Якось перед заходом сонця, в місяць Нової Трави, табором проходив Самотній Чоловік. Він ніс на собі велетенського орла.
Самотній Чоловік був високого зросту. Коли він йшов, за спиною у нього погойдувалися розкинуті крила орла, над головою їжився широкий білоперий хвіст, а голова птаха метлялася аж біля колін.
Скромно опустивши очі, він минав вігвам за вігвамом, а чоловіки й жінки, проводжаючи його поглядом, голосно вигукували:
— Сонце любить Самотнього Чоловіка, ловця орлів! Сонце дало йому велику силу!
Ми з бабусею сиділи під нашим бідним вігвамом. Коли Самотній Чоловік порівнявся з нами, бабуся також вигукнула:
— О Сонце, будь прихильним до ловця твоїх священних птахів із голубого піднебесся! Пошли йому довге і щасливе життя!
Ловець усміхнувся їй лагідно і відповів:
— Дякую тобі, старша сестро, за твою молитву!
О, як ми зраділи, почувши його відповідь! Адже ловець орлів не родич нам, з іншого клану, та назвав бабусю своєю сестрою. В таборі ми жили найбідніше.
Я бачив, як він зайшов до свого гарного вігвама. На білому шкіряному покрові чорною фарбою було намальовано чотири великі бізони, а під ними — чорні ворони.
Обернувшись до бабусі, я сказав:
— Я хочу стати, я стану, як і він, ловцем орлів!
— Ну, що ж… Може, ти й станеш ловцем орлів, коли доростеш до його років… якщо добиватимешся ласки Сонця і воно вділить тобі, як уділило Самотньому Чоловікові, трішечки своєї великої сили.