— Чуйка, — сказав Курц. — Стара добра американська чуйка.
Він надягнув штани. Потім, голий по пояс, узяв рацію, яка лежала на тумбочці біля годинника (вже шістнадцять на четверту, і тепер час летів , мов машина без гальм з гори в бік жвавого перехрестя). Рація мала особливу електронну конструкцію, закодовану і, за задумом конструкторів, непіддатливу для глушіння… але одного погляду на цю іграшку було досить, щоб зрозуміти: у природі не існує таких електронних приладів, з якими не може нічого статися.
Він двічі натис на кнопку виклику. Майже відразу відгукнувся Фредді Джонсон, і голос його звучав не дуже сонно… Але зараз, у цю вирішальну мить, Курц (від народження отримав ім’я Роберт Кунтс, ім’я, ім’я, що в імені твоєму) жадав розмови з Андергіллом. «Овене, Овене, — подумав він. — Ну чому тобі потрібно було оступитися саме зараз, коли ти мені потрібен найбільше, синку?»
— Босе?
— Переношу «Долину Імперіал» на шосту. Нуль шість нуль нуль, як зрозумів?
Йому довелося вислуховувати, чому це неможливо, марення, якого Овен не видав би і в найдикішому сні. Він дав Фредді приблизно секунд сорок на балаканину, після чого гаркнув:
— Заткни пащу, сучий ти сину!
З боку Фредді — ошелешена тиша.
— У нас тут дещо назріває. Не знаю, що саме, але воно розбудило мене, коли я спав міцним сном, і в мене досі у вухах набат лунає. Я зібрав вас, дівчатка і хлопчики, всіх разом, не просто так, а в справі, і, якщо ти хочеш дожити до вечері, краще розворуши їх. Передай Ґаллахер, нехай буде готова. Наказ зрозумів, Фредді?
— Зрозумів, босе. Але вам потрібно дещо знати… нам відомо про чотири самогубства. Може бути й більше.
Курц не був ані здивований, ані розлючений. За певних обставин самогубство не тільки прийнятна, а й благородна річ — останній вчинок джентльмена.
— З гелікоптерів?
— Так точно.
— З «Долини Імперіал» нікого?
— Нікого, босе.
— Гаразд. Дій. У нас проблеми. Не знаю, що це, але воно вже близько. Гримне так, що мало не буде.
Курц кинув рацію назад на тумбочку і продовжив одягатися. Йому захотілося палити, але цигарки закінчилися.
У корівнику старого Ґосселіна колись жила ціла череда корів, і, хоч зараз, у її нинішньому стані, будівля не відповідала стандартам міністерства сільського господарства США, у цілому вона збереглася непогано. Солдати повісили тут кілька потужних ламп, і тепер ті заливали яскравим сяйвом стійла, загорожу для доїння, верхні й нижні сінники. Ще тут встановили безліч обігрівачів, і повітря в корівнику пульсувало сильним, майже гарячковим жаром. Ледве ступивши досередини, Генрі розстебнув куртку, але все одно відчув, як на обличчі виступає піт. Він припустив, що так на нього діють таблетки Овена, — перед корівником він проковтнув іще одну.
Озирнувшись, перш за все він подумав про те, наскільки це приміщення схоже на різні табори біженців, які йому доводилося бачити: боснійські серби в Македонії; гаїтянські повстанці після того, як у Порт-о-Пренсі висадилися морські піхотинці Цукрового дядечка[155]; африканці, змушені кидати свої будинки через епідемії, голод, громадянські війни або все відразу. Ти звикаєш бачити такі речі по телевізору, але картинки завжди приходять звідкілясь іздалеку, і жах вони викликають у глядача швидше за звичкою. Але щоб потрапити сюди, не потрібен паспорт або віза. Це звичайний корівник у Новій Англії. На людях, які набилися сюди, не побачити ганчір’я чи брудних дашикі[156] — на них куплені в «Бінс» куртки, штани-карго (у кишенях яких так зручно носити додаткові патрони для дробовика) від «Банана Репаблік», білизна «Фрут оф зе Лум». І все одно враження було таке саме. Єдина відмінність, яку відзначив Генрі, — це вирази здивування на обличчях. Подібне не мало відбуватись у країні Вигідних Телефонних Тарифів.
Затримані займали майже всю підлогу, на яку насипали соломи і зверху накрили куртками. Вони спали малими родинними групками. Лежали на сінниках, навіть у кожному з сорока стійл спало по три-чотири людини. Приміщення наповнювали хропіння, сопіння і стогони тих, кому снилися жахіття. Десь плакала дитина. На довершення всього з динаміків лилася музика. Для Генрі це стало останнім штрихом, що доповнює химерну картину. Цієї хвилини приречені в корівнику старого Ґосселіна слухали скрипкову версію «Одного чарівного вечора»[157] у виконанні оркестру Фреда Верінґа[158].
Для Генрі з його загостреним таблетками Овена сприйняттям усе навколо здавалося надзвичайно, кричущо точним, кожен предмет, кожен штрих. «Скільки ж тут помаранчевих курток і шапок! — подумав він. — Боже! Це якийсь Гелловін у пеклі!»
Було тут і чимало золотаво-червонуватої гидоти. Генрі бачив поріст на щоках, у вухах, між пальцями. Він бачив рослинність на кроквах та електричних проводах ламп. Серед запахів тут найбільше відчувалося сіно, але Генрі з легкістю розрізнив за ним запах етилового спирту з відтінком сірки. Багато сплячих не тільки хропли, а й пукали — звучало це так, немов шість-сім бездарних музикантів намагалися щось зіграти на тубах та саксофонах. За інших обставин це здалося б кумедним… тому, хто не бачив схожу на тхора тварюку, яка звивається і шкірить зуби на залитому кров’ю ліжку Джонсі.
«Скільки з них виношують цю гидоту?» — подумав Генрі. Відповідь, зрештою, не мала ніякого значення, тому що тхори в цілому не становили небезпеки для людства. У цьому корівнику вони могли б жити і поза своїми господарями, але в лісі, де дме пронизливий крижаний вітер, а температура нижча від нуля[159], у них не було шансів.
Йому треба було поговорити з цими людьми…
Ні, не так. Йому треба було налякати їх до всирачки, викликати в них бажання тікати, незважаючи на тепло тут і холод зовні. Раніше тут тримали корів, тепер зігнали нових корів. Йому належало знову зробити їх людьми, переляканими, розлюченими людьми. Він міг це зробити, але не по одному. Годинник цокав. Овен Андергілл дав йому півгодини. За оцінками Генрі, десь третина цього часу вже минула.
«Треба знайти мегафон, — подумав він. — Це перший крок».
Він озирнувся, помітив огрядного лисуватого чоловіка, який спав на боці ліворуч від дверей у доїльню, і підійшов, щоб трохи краще його роздивитись. Йому здалося, що це один із тих, кого він вигнав із сараю, але певності не було. Усі огрядні лисуваті мисливці ніби зроблені на один копил — спробуй розрізни.
Але це дійсно виявився Чарльз, і байрус уже колосився на тому місці, яке друзяка Чарлі, напевне, називав «моя сонячна секс-батарея». «Кому потрібен «Роґен»[160], якщо ця срань сама до тебе лине?» — подумав Генрі й посміхнувся.
Чарльз — це саме те, що треба, тим більше що поруч спала Марша, тримаючи руку Даррена, містера Міцний-Косяк-з-Ньютона. Однією з гладеньких щік Марші повз байрус. Чоловік її був іще чистим, але його свояка — Білл, так його звати? — буквально всього обліпила червона рослинність. «Це наша зірка», — подумав Генрі.
Він присів коло Білла, взяв руку в плямах байрусу і заговорив у непролазні джунглі його нічних страхіть: «Прокинься, Біллі. Прокидайся, підйом. Потрібно вибиратися звідси, і, якщо ти мені допоможеш, ми зможемо це зробити. Прокинься, Білле.
Прокинься і будь героєм».
Це сталось із запаморочливою швидкістю.
Генрі відчув: розум Білла кинувся до нього, виборсуючись із кошмарів, як потопаючий тягнеться до рятувальника, що приплив йому на допомогу. Їхні розуми з’єднались, як автозчеплення на вантажних вагонах.
157
«Some Enchanted Evening» — відома пісня з мюзиклу «Південь Тихого океану» Роджерса і Гаммерстайна.
158
Fred Waring — популярний американський музикант, керівник оркестру, радіо- й телеведучий.