Згасли не всі вогні — півгодини Овену не вистачило, і він устиг поставити термічні міни тільки на два генератори (при цьому безперестанку повторював: «Скачи на паличці-конячці до хреста в Бенбері»), але рухливі, у вогняних плямах тіні раптово проковтнули втікачів на «Сно-Кеті», і Курц опустив карабін, не вистріливши.
— Бляха, — позбавленим будь-якої інтонації голосом промовив він. — Припинити вогонь. Припинити вогонь, йолопи. Кінчайте, хвала Ісусу. Усім зайти. Усі, крім Фредді, беріться за руки й моліться Отцю Небесному, щоб він витяг нас із цієї дупи. Ходімо, Фредді. Швидше.
Решта, десь із десятеро людей, стали підніматися сходами у «Віннебаґо», з тривогою поглядаючи на палаючі генератори, палаючий кухонний намет (сусідній намет-їдальня вже теж зайнявся, на черзі були лазарет і морг). Половина ліхтарів табору згасли.
Курц напівобійняв Фредді Джонсона за плечі, відвів його кроків на двадцять до заметів, де вітер підхоплював сніг і носив його з боку в бік клубами, які нагадували містичний туман. Прямо перед двома чоловіками горіла пекельним полум’ям крамниця Ґосселіна, точніше, те, що від неї лишилося. Вогонь уже перекинувся й на сусідній корівник із виламаними дверима.
— Фредді, чи любиш ти Ісуса? Тільки кажи правду.
Фредді вже проходив через подібне. Для боса це була мантра — спосіб прочистити голову.
— Я люблю Його, босе.
— Присягаєшся, що це правда? — Курц дивився уважно, але, певно, не на нього, а крізь нього. Обдумував плани, якщо такі підвладні інстинктам істоти взагалі здатні планувати. — Готовий за брехню вічно горіти в пеклі?
— Присягаюсь, це правда.
— Ти ж сильно Його любиш, так?
— Дуже сильно, босе.
— Більше, ніж групу? Більше, ніж свою справу?
Пауза.
— Більше, ніж мене?
Запитання, на яке краще відповісти правильно, якщо хочеш жити. Але, на щастя, нескладне.
— Ні, босе.
— Телепатія минула, Фредді?
— Ще щось відчуваю, але не впевнений, що це телепатія, — так, голоси в голові…
Слухаючи, Курц кивав. Золотаво-червонуваті, кольору грибка Ріплі, язики полум’я пробилися крізь дах корівника.
— Але це минуло.
— Решта групи?
— Ви маєте на увазі «Долину Імперіал»? — Фредді хитнув головою в бік «Віннебаґо».
— Кого ще я можу мати на увазі? «Пожежну команду п’ять плюс два»[165] чи що? Їх, звичайно!
— Вони чисті, босе.
— Це добре. Але й погано. Фредді, нам потрібні двійко заражених американців. І коли я кажу «ми», я маю на увазі тебе й мене. Мені потрібні американці, що кишать цим лайном, зрозумів?
— Так.
Чого Фредді не зрозумів, то це того, для чого вони потрібні, але тієї хвилини знати це було не важливо. Він бачив, що Курц бере справу у свої руки, і відчував полегшення. Коли Фредді потрібно буде щось знати, Курц скаже. Фредді стурбовано глянув на палаючий магазин, палаючий корівник, палаючу кухню. Ситуація — гірше не буває.
Хоча, можливо, й ні. Якщо Курц бере справу у свої руки.
— Якби не бісова телепатія, нічого цього не сталося б, — задумливо промовив Курц. — Але почалося все не через телепатію. Звичайну людську найобку, хвала Ісусу. Фредді? Хто зрадив Його, поцілувавши?
Фредді читав Біблію переважно тому, що її йому дав Курц.
— Юда Іскаріот, босе.
Курц енергійно покивав. Очі його так і бігали навкруги, аналізуючи руйнування, оцінюючи відповідальність, яка завдяки бурі буде значною мірою обмежена.
— Так, салаго. Юда зрадив Ісуса, а Овен Філіп Андергілл зрадив нас. Юда отримав за це тридцять срібняків. Не така вже велика платня, що скажеш?
— Так, босе.
Він відповів, одвернувшись від Курца, бо тієї миті в їдальні щось вибухнуло.
Сталева рука стисла його плече і рвучко розвернула назад. Очі Курца були широко розплющені і горіли. Білі вії робили їх схожими на очі привида.
— Дивитися на мене, коли я розмовляю з тобою, — прошипів Курц. — Слухати мене, коли я з тобою розмовляю. — Курц поклав вільну руку на рукоятку пістолета. — Або я тобі кишки випущу на сніг. У мене була важка ніч, і не треба робити її ще гіршою, зрозумів, собако? Врубаєшся, куди вітер віє?
Джонсон був людиною не з боязких, але цієї секунди в нього все всередині зіщулилося й сахнулося.
— Так, босе, вибачте.
— Прийнято. Бог любить і прощає, ми повинні робити те саме. Я не знаю, скільки срібняків отримав Овен, але можу тобі сказати ось що: ми зловимо його, ми візьмемо його за дупу і зробимо в ній чудову нову дірку. Ти зі мною?
— Так. — Нічого Фредді так не хотілося, як знайти людину, яка перевернула догори дриґом його колишній упорядкований світ, і натягти її по самі вуха. — Як гадаєте, Овен до цього сильно руку доклав?
— Достатньо, як на мене, — незворушно сказав Курц. — Мені здається, я нарешті йду-таки на дно, Фредді…
— Ні, босе.
— …але я не піду на дно сам.
Обіймаючи за плечі, Курц повів свого нового заступника назад до «Віннебаґо». Приземкуваті, вмираючі стовпи вогню ще позначали місця палаючих генераторів. Це зробив Андергілл, не хто-небудь, а один із людей Курца. Фредді досі було важко в це повірити, але він уже почав заводитися. «Скільки срібняків, Овене? Скільки ти отримав, зраднику?»
Курц зупинився біля сходів.
— Кого хочеш призначити головним в операції «знайти-і-знищити», Фредді?
- Ґаллахер, босе.
— Кейт?
— Так.
— Вона людожерка, Фредді? Людина, яку ми поставимо головною, повинна бути людожером.
— Вона їх сирими кришить у салат і їсть, босе.
— Добре, — кивнув Курц. — Тому що буде бруд. Мені потрібні двоє заражених Ріплі. Непогано б із групи «Синього гостя». Решту… як тварин, Фредді. «Долина Імперіал» стає операцією з пошуку та знищення. Ґаллахер та інші повинні вистежити й пристрелити всіх, кого зможуть. Військових і цивільних. З цієї хвилини до дванадцятої нуль нуль завтрашнього дня — час годівлі. Після цього кожен за себе. Крім нас із тобою, Фредді.
Світло пожежі забарвило обличчя Курца в колір байрусу, перетворивши його очі на очі тхора.
— Ми знайдемо Овена Андергілла і навчимо його любити Господа, — завершив він.
Курц вибіг сходами легко і впевнено, як гірський козел по щільному слизькому снігу. Фредді Джонсон пішов за ним.
«Сно-Кет» вилетів на Свонні-Понд-роуд із такою швидкістю, що в Генрі тьохнуло під грудьми. Всюдихід розвернувся і попрямував на південь. Овен крутив кермо, катував важіль, розганяючи «Кета» все швидше й швидше. Від видовища галактик снігу перед лобовим склом у Генрі з’явилося відчуття, що вони мчать із надзвуковою швидкістю, хоч він і розумів, що насправді їхня швидкість — миль тридцять п’ять на годину[166] або близько того. Це врятує їх від Курца, але в нього була підозра, що Джонсі пересувався набагато швидше.
«Попереду шосе, чи не так?» — запитав Овен.
«Так, милі за чотири[167]».
«Коли дістанемося, треба буде змінити транспорт».
«Ніхто не постраждає, якщо це залежатиме від нас. І нікого не буде вбито».
«Генрі… Не знаю, як сказати, але це не шкільний баскетбольний матч».
— Ніхто не постраждає, нікого не буде вбито. Принаймні коли ми будемо змінювати транспорт. Обіцяй, або я зараз відчиняю двері й вистрибую.
Овен кинув на нього оком.
— Вистрибуєш, так? І плювати на те, що твій друзяка надумав зробити з цим світом.
— Мій друг ні в чому не винний. Його викрали.
— Гаразд. Ніхто не постраждає, коли ми будемо замінювати транспорт. Якщо це від нас залежатиме. І нікого не буде вбито. Крім нас, хіба що. Отже, куди ми їдемо?
«Деррі».
165
«Firehouse Five Plus Two» — популярна в 1950-х роках джазовий гурт, до якого входили працівники студії Волта Диснея.