«Він там? Оцей останній інопланетянин, що лишився живим?»
«Гадаю, так. У будь-якому разі, у Деррі в мене є друг, який нам допоможе. Він бачить лінію».
«Яку лінію?»
— Нехай, — мовив Генрі й подумав: «Це складно».
— Що значить — складно? І ще: що таке «не скакати, не грати»?
«Розкажу дорогою. Якщо зможу».
«Сно-Кет» котився до автостради — закрита капсула, що прямує за світлом своїх фар.
— Скажи ще раз, що ми збираємося зробити, — попрохав Овен.
— Врятувати світ.
— Тепер скажи, ким ми після цього станемо? Мені потрібно це почути.
— Ми станемо героями, — сказав Генрі. Потім відкинув голову на сидіння і заплющив очі. Сон прийшов за кілька секунд.
Частина 3
Квеббін
Розділ 18
Гонитва починається
Джонсі гадки не мав, котра була година, коли в сніговій імлі блимнув зелений вказівник «Дайзартс» — годинник на приладовій панелі «Рема» вийшов з ладу, весь час показував 12:00 А. М., — але було ще темно, і сніг валив так само рясно. Поза межами Деррі снігоочисники програвали битву з хуртовиною. Украдений «Рем» був «непоганою їздилкою», як сказав би Джонсів татусь, але й він програвав битву, все частіше ковзаючи й розвертаючись на глибокому снігу, насилу пробиваючись крізь замети. Джонсі не знав, куди збирався потрапити Сірий, і не вірив, що той туди добереться. Не в таку хуртовину, не в цьому автомобілі.
Радіо ще працювало, але не надто добре, з нього долинали лише якісь невиразні, розмиті звуки і тріск. Оголошення часу він не почув, зате зміг розібрати прогноз погоди. На південь від Портленда сніг змінився дощем, але від Оґасти до Брансвіка, повідомляло радіо, опади мали вигляд небезпечного поєднання мокрого снігу з крижаним дощем і ожеледицею. Багато населених пунктів опинилися без електрики, і там не могла проїхати жодна машина, яка не мала гусениць.
Джонсі такі новини тільки потішили.
Коли Сірий викрутив кермо, щоб повернути до звабливої зеленої вивіски, важкий пікап, розкидаючи хмари снігу, заковзав убік. Джонсі знав, що якби він сидів за кермом, то машина, найімовірніше, вилетіла б у кювет, але за кермом сидів не він. А Сірий, хоч і став сприйнятливим до емоцій Джонсі, схоже, був набагато менш схильним піддаватися паніці в стресових ситуаціях. Замість того щоб сліпо намагатися повернути машину в бік, протилежний ковзанню, він повернув кермо в той самий бік і дочекався, коли пікап зупиниться, після чого знову вирівняв машину. Собака, який спав під пасажирським сидінням, навіть не прокинувся, а в Джонсі й пульс не почастішав. Якби він сам вів машину, серце в нього вже вистрибувало б із грудей. Утім, у таку бурю йому б і не спало на думку кудись їхати на машині.
Сірий слухняно зупинився на червоний сигнал світлофора в кінці з’їзду, хоча шосе 9 в обох напрямках здавалося схожим на засніжену пустелю. Навпроти з’їзду сяяла натрієвими ліхтарями величезна автостоянка, але в їхньому світлі гнані вітром снігові вихори здавалися схожими на замерзлу пару від дихання якогось гігантського невидимого звіра. У звичайну ніч, знав Джонсі, ця стоянка кишіла б гуркітливими дизельними фурами, «Кенвортами», «Меками» та іншими велетнями з миготливими зеленими та бурштиновими фарами. Сьогодні ж майже вся ця територія була порожньою, крім ділянки, позначеної «ТРИВАЛА СТОЯНКА. ЗВЕРТАТИСЯ ДО МЕНЕДЖЕРА. ПРИ СОБІ МАТИ ТАЛОН». Там стояло півтори десятка великовантажних автомобілів, наполовину заметених снігом. Водії всіх цих вантажівок зараз, мабуть, сиділи в мотелі, їли, грали в пінбол, дивилися порно або намагалися заснути в убогій загальній спальні з тильного боку будівлі, де за десять доларів ти отримував ліжко, чисте простирадло і мальовничий вигляд на шлакоблокову стіну. Дві думки, напевне, крутилися в голові кожного з них: «Коли вже можна буде їхати?» і «Скільки це все буде коштувати?»
Сірий натиснув на газ, і, хоч зробив він це обережно, як підказував файл Джонсі, відповідальний за водіння взимку, усі чотири колеса забуксували, пікап затремтів і зарився в сніг іще глибше.
«Ну ж бо! — підбадьорював Джонсі зі своєї позиції біля вікна. — Ну, закопуйся. Закопуйся по самі двірники! Щоб ти знав: коли застрягає повнопривідник, це надовго».
Потім колеса — спочатку передні, потім задні — знайшли тверду поверхню. «Рем» перетнув шосе 9 і попрямував до вивіски «В’ЇЗД». За нею з’явилася ще одна: «ЛАСКАВО ПРОСИМО НА НАЙКРАЩУ АВТОСТОЯНКУ В НОВІЙ АНГЛІЇ». Потім фари пікапа вихопили третю, заліплену снігом, але ще прочитувану: «ТА ЩО ТАМ КАЗАТИ, ЛАСКАВО ПРОСИМО НА НАЙКРАЩУ АВТОСТОЯНКУ У СВІТІ».
«Це найкраща автостоянка у світі?» — спитав Сірий.
«Аякже», — відповів Джонсі, потім не витримав і розсміявся.
«Навіщо ти це робиш? Чому видаєш ці звуки?»
Джонсі зрозумів дивовижну річ, водночас зворушливу і жахливу: Сірий усміхався його губами. Трохи, ледь-ледь, але це була усмішка. «Він не знає, що таке сміх», — подумав Джонсі. Ясна річ, він же не знав, і що таке злість, але виявився напрочуд сумлінним учнем. Тепер він міг змагатися в люті з чемпіонами в цій справі серед землян.
«Твої слова мене розсмішили».
«Як це — розсмішили? Поясни точно».
Джонсі не знав, як відповісти на це запитання. Він хотів, щоб Сірий відчув усю гаму людських почуттів, підозрюючи, що олюднення викрадача врешті-решт може бути його єдиним шансом на порятунок — ми зустріли ворога, і він у нас самих, як сказав одного разу Поґо[168]. Але як пояснити сенс слова «смішно» жменьці спор з іншої планети? І справді, що смішного в тому, що «Дайзартс» називає себе найкращою автостоянкою у світі?
Вони під’їхали до ще одного вказівника з двома стрілками, ліворуч і праворуч. «ЗДОРОВЕННІ» — було написано під лівою стрілкою, «ДРІБНОТА» — під правою.
«Ми хто?» — спитав Сірий, зупинившись перед вказівником.
Джонсі міг би приховати цю інформацію, але який сенс?
«Ми — дрібнота», — сказав він, і Сірий повернув пікап праворуч.
Лед підняв голову, знову випустив пахучі гази й заскавчав. Черево його спухло й роздулося. Не знаючи істини, можна було подумати, що це сука, яка готується розродитися великим приплодом.
На стоянці для «дрібноти» вони побачили десятків зо два легкових автомобілів і пікапів; ті, які були занесені більше за всіх, певно, належали працівникам закладу: механікам (декілька з них чергує завжди), офіціанткам, кухарям. Найчистішим автомобілем, із живою цікавістю відзначив Джонсі, була зеленкувато-блакитна поліцейська машина з горбком снігу навколо блималок на даху. Арешт явно не входив у плани Сірого; проте Джонсі вже побував на місці трьох убивств, якщо рахувати кабіну пікапа. Так, у перших двох випадках не було свідків і відбитків пальців він не залишав, але тут? Отут, напевне, повно пальчиків Ґері Джонса. Він яскраво уявив, як стоїть у якійсь залі суду й каже: «Але, ваша честь, цих людей убив не я, а інопланетянин, який у мені оселився. Це був Сірий». Ще один жарт, якого Сірий нізащо не зрозуміє.
Цей поважний пан тим часом знову взявся копатись у його свідомості.
«“Дайпердз”, — сказав він. — Чому ти називаєш це місце “Дайпердз”, якщо воно називається “Дайзартс”?»
«Так його називав Ламар, — відповів Джонсі, згадавши тривалі галасливі сніданки, які вони влаштовували тут зазвичай по дорозі до «Діри в стіні» або з неї. Типу традиція така. — Мій тато теж так його називав».
«Це смішно?»