«Більш-менш. Це жарт на основі співзвучності слів. Такі каламбури — це найпростіша форма гумору».
Сірий припаркувався на місці, найближчому до ресторану, який нагадував невеликий освітлений острів, — але доволі далеко від поліцейської машини. Джонсі не знав, чи розумів Сірий важливість мигалок на даху. Він натиснув кнопку вимкнення фар «Рема». Потім повернув ключ запалювання, але завмер і видав кілька гучних гавкітливих «Ха! Ха! Ха! Ха!».
«Сподобалося? Що відчуваєш?» — не без тривоги поцікавився Джонсі.
«Нічого», — відверто відповів Сірий і вимкнув запалювання. Але потім, посидівши ще трохи в кабіні, за вікнами якої завивав морозний вітер, він повторив свої дії й вимовив трохи більш упевнено: «Ха! Ха, ха, ха!»
У своїй кабінетній фортеці Джонсі здригнувся. Цей звук здався йому моторошним, немов привид намагався згадати, як це — бути людиною.
Леду це теж не сподобалося. З тривогою дивлячись на людину за кермом машини його хазяїна, він знову заскавчав.
Відчувши, як його трусить Овен, Генрі насилу прокинувся. Здається, заснув секунду тому, але відчуття було таке, ніби руки й ноги занурили в цемент.
— Генрі.
— Я тут.
Ліва нога свербіла. У роті свербіло ще більше. Клятий байрус уже ріс і на губах. Генрі витер його вказівним пальцем і здивувався, наскільки легко той відвалився. Як засохла кров.
— Слухай. І дивись. Ти можеш подивитись?
Генрі подивився на темну дорогу, над якою метався примарний сніг, — Овен зупинив «Сно-Кет» і вимкнув фари. З темряви долинали віддалені голоси в голові — такий собі аудіовідповідник похідного багаття, який уночі видно дуже здалеку. Генрі попрямував до них. Розмовляли четверо, молоді люди, всі рядові… рядові…
— «Синьої групи», — прошепотів Овен. — Цього разу ми натрапили на «Синю групу».
Четверо молодиків, рядові «Синьої групи», намагаються не боятися… намагаються бути крутими… голоси уночі… вогник голосів уночі…
Генрі виявив, що може щось роздивитись у світлі цього вогника, хоч і непевно: сніг, зрозуміло, і кілька жовтих ліхтарів, які освітлюють похилий виїзд на шосе. Ще у світлі приладів на панелі можна було розгледіти кришку від коробки піци. Її перетворили на тацю. На ній лежали крекери, кілька шматків сиру та швейцарський армійський ніж. Ніж належав хлопцеві на ім’я Смітті, і вони по черзі нарізали ним сир. Що довше Генрі вдивлявся, то краще бачив. Приблизно так очі звикають до темряви, тільки набагато глибше: побачене ним мало моторошну, запаморочливу глибину, ніби тривимірний фізичний світ разом зробився чотири- або навіть п’ятивимірним. Неважко було зрозуміти, чому так здавалося: він дивився відразу чотирма парами очей. Усі вони тулилися одне до одного в кабіні…
«“Хамві”[169]! — зраділо вигукнув Овен. — Це ж, курва, “Хамві”, Генрі! Та ще перероблений для снігу! Можу посперечатися на що завгодно, це він!»
Молоді люди сиділи пліч-о-пліч, так, але на чотирьох різних місцях, дивлячись на світ із чотирьох різних точок, і мали зір різної гостроти, від орлиної чіткості (Дейна з Мейбрука, штат Нью-Йорк) до досить посереднього. Але розум Генрі обробляв усе це так, ніби перетворював окремі знімки на кінострічці в рухому картинку. Та це не було схоже на кіно, навіть на 3D-зображення. Це був зовсім новий спосіб бачення, який міг породити новий спосіб мислення.
«Якщо це лайно пошириться, — з жахом, але й у захваті подумав Генрі, — якщо воно пошириться…»
Овен штовхнув його ліктем у бік.
— Можливо, іншим разом свій семінар проведеш? — невдоволено промовив він. — Дивись через дорогу.
Генрі подивився, задіявши свій новий почетверений зір, і запізніло зрозумів, що не лише подивився; він повернув їхні очні яблука, щоб побачити дальший кінець шосе. Де він побачив нові миготливі вогники в темряві.
— Блокпост, — пробурмотів Овен. — Курц так перестраховується. Обидва виходи перекриті, без дозволу ніякого руху на шосе. Я хочу «Хамві», для такої погоди кращої машини не знайти, але так, щоб не потривожити хлопців з того боку. Ми зможемо це зробити?
Генрі знову поекспериментував із їхніми очима, поворушив ними й виявив, що, коли вони не дивляться всі на один предмет, божественний чотири-або п’ятивимірний зір випаровується, залишаючи його з нудотною розрізненою перспективою, яку його свідомість не здатна обробити. Але він керував ними. Усього лиш їхніми очима, та все ж.
«Гадаю, зможемо, якщо будемо діяти разом, — відповів Генрі. — Присувайся ближче, і годі вже розмовляти вголос. Заходь у мою голову. Підключайся».
Раптово голова Генрі наповнилася новим вмістом. Зір його знову прояснився, але цього разу перспектива не була такою глибокою. Тепер замість чотирьох пар очей у нього були лише дві: власні й Овена.
Овен увімкнув першу швидкість і з вимкненими фарами повільно поїхав уперед. Тихе гарчання двигуна було приховане безперервним виттям вітру, і в міру того, як відстань між «Сно-Кетом» і «Хамві» скорочувалась, Генрі відчував, що його зв’язок із розумами чотирьох військових посилюється.
«Свята срака», — сказав Овен, давлячись сміхом.
«Що? Що трапилось?»
«Оце так… Майже як на летючому килимі. Господи, ну в тебе й сила».
«Гадаєш, я сильний? Ти ще не бачив Джонсі».
Овен зупинив снігохід під невеликим пагорбом. За ним було шосе, не кажучи вже про Берні, Дейну, Томмі й Смітті, які сиділи у своєму «Хемві» нагорі південного в’їзду, поїдаючи сир і крекери з імпровізованої таці. Генрі й Овен не хвилювалися, що їх виявлять, бо четверо молодих людей у «Хемві» не були заражені байрусом і не здогадувалися, що за ними стежать.
«Готовий?» — запитав Генрі.
«Мабуть. — Сторонній у голові Генрі, який був спокійним, як той удав, коли в них стріляли Курц і компанія, занервував. — Бери-но ти справу у свої руки, Генрі. Я в цій операції всього лише група підтримки».
«Поїхали».
Далі Генрі діяв інстинктивно. Він не навіяв людям у «Хамві» образи смерті й руйнувань, а просто видав себе за Курца. Для цього він скористався як енергією Овена Андергілла — набагато потужнішою, ніж його власна, — так і його вельми яскравими спогадами про командира-упиря. Сам процес приніс Генрі невимовне задоволення. І ще — полегшення. Одна річ — ворушити чужими очима, зовсім інша — отримати повну владу. А ще до тих солдатів не дістався байрус, і вони могли виявитися несприйнятливими до зовнішнього впливу. Дякувати Богові, що це не так.
«За пагорбом на схід від вас стоїть «Сно-Кет», салаги, — сказав Курц. — Мені потрібно, щоб ви доправили його назад на базу. Будьте ласкаві зробити це негайно. Без питань, без коментарів. Виконувати. Салон там здасться вам затісним порівняно з тим, де ви зараз перебуваєте, але, я гадаю, ви всі туди втулитесь, хвала Ісусу. Тепер ворушіть копитами, Господь любить вас».
Генрі побачив, як вони зі спокійними, порожніми обличчями виходять із машини, і сам зібрався був виходити, але побачив, що Овен сидить нерухомо, широко розплющивши очі, й ворушить губами, повторюючи: «Ворушіть копитами, Господь любить вас».
«Овене! Ходімо!»
Овен здригнувся, подивився на нього, потім іще раз, тоді кивнув і вискочив за запону, який звисала на бік «Сно-Кета».
Генрі спіткнувся, впав на коліна, підвівся і втомлено вдивився в заметену снігом темряву. Іти зовсім недалеко, але він сумнівався, що в таку заметіль йому вистачить сил подолати і двадцять футів[170], не кажучи вже про сто п’ятдесят ярдів[171]. «Та рухався вперед Яйцеголов, — подумав він, а потім: — Я це зробив. Ну звісно, ось вам відповідь. Я віддав себе всього, і тепер я в пеклі. Яйцеголов у п…»
Рука Овена обійняла його… але це щось більше, ніж просто рука. Він передавав Генрі свою силу.
«Дяк…»
«Подякуєш потім. І виспишся теж потім. А поки що дивись-стережись».